Читати книгу - "Смиренність отця Брауна"

друже, — сказав Фламбо з гумором, що не обіцяло нічого приємного, — раджу вам бути зі мною обережнішим і не забувати, що колись я теж був злочинцем. Моя велика перевага була в тому, що я завжди діяв на свій страх і ризик, причому робив усе швидко і вчасно. Необхідність вичікувати на перебіг подій для детектива з французькою нетерплячістю — річ занадто нестерпна. У житті я — за будь-яких умов — завжди все робив, не зволікаючи: на дуелі бився наступного ж дня, рахунки сплачував, не встаючи із-за столика, ніколи не відкладав візит до зубного лікаря…

В отця Брауна люлька випала з рота і розбилася натроє об кам'янисту стежку. Зупинившись, з неспокійними очима та недоумкуватим виразом на обличчі, він про щось гарячково розмірковував.

— Боже, який я дурень! Який я дурень! — повторював отець, а тоді, немов хильнувши грогу, бадьоро посміхнувся.

— Дантист, лікар до зубів, зубів! — повторював він. — Шість годин думати про всілякі дурниці й жодного разу не згадати про дантиста! А це ж така проста, красива й обнадійлива думка! Друзі, ми провели ніч у пеклі, але нам знову зійшло сонце, заспівали птахи, і в цьому прекрасному світі нам допомагає повернути здоров'я і душевний спокій зубний лікар.

Нетерплячий Фламбо зі словами:

— Бачу, що без тортур інквізиції з вас правди не витягнеш, — стрімко рушив до нього.

Отець Браун, здавалося, хотів піти в танок на залитій сонцем галявині, але передумав і лише жалібно закричав, як мала дитина:

— Невже мені не можна хоч трішки попустувати? Адже ви навіть уявити собі не можете, яким нещасним я щойно був. Але тепер я зрозумів, що у цій справі серйозних гріхів не було вчинено. Вона — усього лиш результат незначного душевного розладу, але хіба ж це злочин?

Він ще раз крутонувся, немов танцюючи, і уважно подивився на детективів та сказав:

— У цій історії немає і сліду злочину, усе трапилося через пунктуальну чесність. Ми розслідуємо вчинки, мабуть, єдиної людини в світі, яка звично виконувала свій обов'язок. Ми досліджуємо релікт — логіку первісної людини, яка водночас була споконвічною релігією його раси.

Пригадайте стару народну пісню про мешканців замку Гленгайл:

Як той сік весною для беріз — Так червлене золото для панів Огелбі.

Значення цих слів водночас і пряме, і переносне. Пісенька не лише натякає, що Гленгайлами оволоділа жадоба збагачення, а й констатує реальний факт: вони, справді, накопичували золото і мали величезну колекцію прикрас і виробів з цього дорогоцінного металу. То, по суті, були жмикрути з маніакальною любов'ю до золота. А тепер, з огляду на викладені факти, розгляньмо ваші знахідки у замку. Усі ці речі відокремлені від своїх золотих або позолочених носіїв: діаманти — від перснів, свічки — від канделябрів, нюхальний тютюн — від капшуків, свинцеві грифелі — від олівців, ціпок — від ручки, годинникові механізми — від настінних або наручних годинників тощо. Що ж до Ісусового німба та імен Бога у старому требнику, то ці зображення були позолочені, зі щирого золота, то ж їх, — якою б маячнею це не здавалося, — просто вирізали.

Після того, як з'ясувалася вся божевільна правда, у саду неначе посвітліло і трава заблищала на яскравому сонці.

— Просто взяли і вирізали, — вів далі отець Браун, — вирізали, але не вкрали. Злодії б ніколи не залишили за собою стільки таємниць. Вони б поцупили все: і золоті табакерки з нюхальним тютюном, і золоті олівці зі свинцевими грифелями тощо. У нашому випадку — це людина з дивовижною совістю. Сьогодні вранці там, на городі, правда про всю цю історію з'ясувалася сама собою.

Покійний Арчибальд, останній з клану Огелбі, з усіх уродженців Гленгайлу мав найбільше підстав називатися доброю людиною. Однак усвідомлення гіркоти перебування серед нечестивців перетворило його на мізантропа. Йому неприємно було згадувати лихі вчинки своїх предків, що, зрештою, наштовхнуло його на думку, що всі люди — нечесні. Тому він не вірив у філантропію, тобто добровільну матеріальну підтримку бідних людей багатими, і заприсягнув; якщо зустріне хоча б одну праведну людину, то віддасть їй усе золото Гленгайлу. Кинувши виклик суспільству, він став відлюдником, навіть не сподіваючись, що його виклик хтось прийме. Але одного дня якийсь глухий молодий шотландець з віддаленого верховинського села приніс йому запізнілу телеграму, і лорд Гленгайл із притаманним йому гумором дав тому новенький фартинг. Принаймні він так думав. Але згодом, придивившись, виявив, що новенький фартинг на місці і що замість нього він дав цілий соверен.[25] Цей випадок спонукав його до іронічних розмірковувань про того хлопця, який, здавалося, чудово уособлював безсоромну жадібність своїх одноплемінників. Лорд Гленгайл був певен, що той або щезне, як злодій, що вкрав велику суму, або з'явиться знову, щоб повернути її за винагороду. Сталося так, що посеред ночі, — а він жив одинаком, — його підняв з ліжка стукіт у двері, за якими, як з'ясувалося, стояв той глухий телепень. Він приніс не соверен, а решту — точно дев'ятнадцять шилінгів, одинадцять пенсів і три фартинги.

Відтоді розум лорда спалахнув роздумами про причину тієї, по-ідіотськи точної, решти. Він був готовий заприсягнутися, що, на відміну від Діогена, котрий так і не зустрів чесної людини, хоча шукав її удень зі свічкою, лорду нарешті пощастило на таку натрапити. Тому він переробив свій