Читати книгу - "Краще сидіти вдома..."
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Сонце так і не з’явилося з-за сірої завіси хмар, але на подвір’ї було гарно. Старе дерево шелестіло під вітром залишками листя; віяло свіжістю й спокоєм. Знизу долітали збуджені голоси: там розглядали карту, яку Клодт виніс з підвалу, але Світлана не прислухалася. Вона просто стояла й дивилася у вікно. Ніяких метеликів, що б’ються у павутині, ніяких кощавих рук, ніяких убитих! Осінь, звичайна осінь.
Якийсь незрозумілий звук змусив Світлану обернутися: Тайфун намагався підвестися, очі його все ще були заплющені, але руки шарили по портьєрі, що заміняла ковдру, голова сповзла з подушки. Він подався вперед, борючись із силами земного тяжіння. Світлана відскочила від вікна, спробувала силою вкласти невгамовного патрульного назад, але відразу відсмикнула руки: її вдарило слабким електричним розрядом. Васько засичав, ніби пробитий м’яч, увігнав пазурі в бинт і розпушив хвіст. Тайфун відкрив очі. Кілька секунд він протримався в напівсидячому положенні, потім безсило впав назад на подушку, не стримавши стогону. Пальці його стиснулися, зібгавши ковдру.
— Лежи сумирно! — попросила Світлана, поспішно відшукуючи на столі ампули з ліками.
Ін’єктор стрибав у Світланиних руках, і вона ніяк не могла його зарядити. Тайфун перевів на неї затуманений болем погляд:
— Ти ще тут?
— А де я повинна бути? — Світлана нарешті впоралася з ін’єктором і наповнила його тією ж сумішшю, що й Клодт раніше.
Вона дуже поспішала, бо Тайфун знову почав бліднути і дихання його стало свистяче й переривчасте.
— Я думав… — Тайфун осікся й продовжив після паузи: — Ти можеш спробувати повернутися…
— Спасибі! — Світлана кинула ампули на стіл і взяла ін’єктор зручніше: — Ти хочеш, щоб дорогою назад мене хтось замордував? Ні, одна я вже назад не повернусь!
Тайфун із силою розтиснув пальці, спробував зіштовхнути з грудей кота, але Васько загрозливо занявчав і вчепився ще міцніше.
— Орві відібрав у мене сили. Я тобі більше не захисник.
Світлана насупилася й помахала пальцем:
— Мовчи, «заступничку»! Хто мене розрядом клацнув, Васько, чи що?
— Це не те. Я не можу більше змінювати вигляд…
— І не треба! — Світлана приловчилася й увігнала в плече птерода всю порцію суміші. — Ти мені таким більше подобаєшся. З дитинства люблю невловимого Юма!
Тайфун затих, прислухаючись до наростаючої всередині нової хвилі болю, Васько тим часом прибрав пазурі й на всю довжину розтягнувся поверх його грудної клітки. Хвіст звісився на ковдру, передні лапи вперлися в підборіддя птерода, голову кіт опустив саме на серце Тайфуну, очі примружив й інтенсивно замуркотів. Біль зник.
— І чого було прикидатися? Сказав би відразу про Могутність і все! Треба, виходить, треба. А то напустив туману…
Світлана поправила плюшеві складки, мимохіть торкнулася палаючого чола птерода й жахнулася.
— Ну, навіщо ти пішов до богині? Теж мені, твір мистецтва: ніс горбатий, очі косі!..
Не перестаючи патякати, Світлана з тривогою подумала, наскільки підупав птерод. На затягування вогнепальної рани в нього пішло не більше десяти хвилин, а зараз після декількох годин безпам’ятства, помітного поліпшення немає. Їй було надзвичайно шкода невдачливого птерода, який надумав розшукати Могутність, а замість цього втратив те, що мав.
Навіщо йому Могутність? Підкоряти Всесвіт? Тайфун у ролі великого володаря? Який з нього володар?! Найімовірніше, його погнала в дорогу та ж причина, що змусила піти за ним Світлану: жага надзвичайного. У кожного своя рутина: у когось нескінченне навчання, повчальні бесіди, хитка реальність життя, у якій немає нічого постійного. У когось суцільна постійність. Постійна вахта в тому самому секторі, гарантоване майбутнє, постійні заборони. Що може бути гірше?
Уперше Світланин світ розколовся, коли батьки надумали розлучитися. Усе, що дотепер було непохитним, рухнуло в одну мить. Вона довго не вірила в це, потім повірила, потім мовчки спостерігала, як вони клеїли тріщину. Друга тріщина… Втім, нащо рахувати. Стосунки людей, ставлення до світу змінюються постійно. Реальність складається з безлічі варіантів. Світлана зрозуміла, що світ не стійкіший, ніж замок Фата Моргани. Будь-яка піщина змінює хід подій. Автомобіль, що вигулькнув з-за рогу, раптово обриває життя, яке довго планували. Це нормально. Щоденна боротьба за шматок хліба — теж норма, руйнування ілюзій — норма, нелюбов — норма, взаємні образи — норма. Хистка реальність життя, у якій доводиться йти навмання.
Світлана не захотіла стати нормою, її більше цікавили аномалії. У появі Тайфуна теж була аномалія. Кличуть кудись летіти? Чом би й ні! Так не буває? Звідки ви знаєте, перевіряли?
— Пробігав увесь ранок, голодним залишився…
Тайфун майже не чув, м’яка Васьчина лапа лоскотала йому підборіддя, але відвернути голову не мав сили. Нарешті птерод заплющив очі й остаточно поринув у забуття.
— І все через якусь кам’яну відьму… — по Світланиних щоках котилися сльози, вона витирала їх долонею, продовжуючи говорити, говорити, говорити…
Замість того, щоб ридати, краще б принесла мені чогось поїсти. Які люди нездогадливі! Настав час захоплювати рюкзак із продовольством і починати диктувати свої умови. Однаково без Свєтки Могутність відшукати не може
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Краще сидіти вдома...», після закриття браузера.