Читати книгу - "Танець білої тополі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Куди йти? Ноги самі понесли її до дворика, на якому вже не було «воронячого гнізда». Хвіртка відчинена, якийсь чоловік у зашмуляному сірому плащі, з давно не бритою синьою пикою, никає по згарищу, розгрібає його палицею, дістає металеві уламки, що залишилися після пожежі, скидає на купку біля воріт. Картонна коробка, з якої вона вранці влаштувала тимчасове пристанище для Димки і її дітей, також кинута до брухту. Вочевидь, усе це безхатько має нести до пункту прийому вторинної сировини. Кицька водить за незнайомцем сердитим жовтим поглядом, підгрібає до себе котенят, що так і норовлять вирватися з-під її опіки і розбігтися навсібіч. Хтозна, що на думці у цього небритого і, вочевидь, неситого приблуди. А раптом у нього корейські гурманські смаки і він накинув оком ще й на котенят?
Ніка рішуче забрала коробку, вирівняла її сплющені боки і поставила на землю. Чоловік різко розвернувся, смикнувся всім тілом, змахнув обвугленою палицею, кинувся до Ніки, щоб відібрати коробку, але коли побачив, як вона кладе до неї кицьку і котенят, опустив свою зброю і провів Ніку до хвіртки байдужим, пригаслим поглядом. Здається, йому близько п’ятдесяти. А може, й менше, бо чорна щетина, як відомо, нікого не молодить.
І звідки беруться такі чоловіки? Регіна колись сказала: «То ті, кого ніхто не любить. Чоловік, якого любить жінка, ніколи таким не стане». Тоді Ніка не вдумалася у Регінині слова, тоді вона ще сприймала на віру все, що їй говорили. Тепер би вона посперечалася з Регіною. «Ні, такими стають чоловіки, які самі нікого не люблять. Може, навіть і не знають, як це – любити. Чоловік, який кохає жінку, ніколи не опуститься до того, щоб ритися у смітнику чи підбирати непотріб. Він обов’язково буде намагатися бути гідним її. Навіть якщо вона не відповідає взаємністю. Зрештою, якщо жінка відчуває, що її справді люблять, вона це також оцінить. Це ж так важливо – щоб хтось тебе любив. Хтось, хоча б один на весь білий світ. Бо тільки тоді є сенс жити і чогось прагнути».
А що ж мені з вами робити, любчики мої пухнасті? Згадала, що дорогою до «царського села», зразу за містом, бачила вказівник з написом «Доброта» і фотографією рудого дворняжки з сумними очима. Вочевидь, це той самий притулок для бездомних тварин, який створили троє молодих захисників чотирилапих. Через нього вони разом зі своїми однодумцями на початку року, зразу після Різдва, пікетували міську раду, бо вона, «сповідуючи гуманні європейські норми», дозвіл на створення «Доброти» дала, а от проявляти до неї доброту навідріз відмовлялася – міський бюджет і так урізаний, бракує грошей навіть на важливі загальноміські програми, а якщо фінанси співають романси, то й рада безпорадна.
Ніка навіть запам’ятала плакат у руках чорнявої дівчини з написом: «Люди! У той час, як ви страждаєте від переїдання, бездомні тварини вмирають з голоду». Молода захисниця тварин заявила: вона міцний горішок і все одно свого доб’ється. З легкої руки журналістки, яка вела репортаж з-під стін мерії, дівчину так і «охрестили» – міс Міцний Горішок. Мабуть, за аналогією з Брюсом Віллісом. Вочевидь, у тому притулку знайдеться місце і для Димки з її потомством. А чому б і ні? Вони ж також бездомні.
Про те, що тут розміщений притулок для бездомних тварин, можна було здогадатися і без вказівника. З колишнього пустирища, яке ентузіасти обгородили парканом з густою дротяною сіткою, аж до дороги долинало нетерпляче повискування. При появі Ніки собаки голосно залементували – мабуть, нанюхали, що в коробці коти. В кінці обгородженої території – старенька хатина, скоріше навіть не хатина, а хижка, підрихтована, вочевидь, недавно господарями притулку. Посеред двору – вогнище, над ним – великий залізний чан. Худорлява, коротко стрижена дівчина у чорному комбінезоні (міс Міцний Горішок – зразу ж упізнала її Ніка) помішувала дерев’яним черпаком якесь варево, що вже булькало і вихлюпувалося.
– Кицька з котенятами? – Вона розвела руками. – Поки що у нас тільки собаки. Коли обладнаємо територію, збудуємо нормальну огорожу, встановимо вольєри, розселимо у них собак, тоді й про місце для котів подумаємо. Їм же потрібен окремий вольєр. А зараз сама бачиш… Куди? Не пускати ж котенят у цю зграю. Подумати не могла, що у місті аж стільки бездомних псів. І все нових і нових привозять. Що люди думають, коли викидають їх на вулицю? Ми вже з ніг збилися, щоб нагодувати всіх. І головне – чим?
– Що ж мені робити? – розгубилася Ніка. – Куди їх подіти? Також на вулицю?
– Чому ж на вулицю? До себе візьми, додому, – суворіше глянула на неї дівчина. – Трохи поморочишся, а за якийсь час знайдеш нових господарів для малих. Якщо добре постаратися, це зазвичай вдається. Можна оголошення дати – в газети, на радіо, в Інтернет-видання. Хіба то така проблема – прилаштувати четверо котенят?
– Додому… Якби ж у мене був свій дім. – Ніка гірко усміхнулася.
Дівчина не стала допитуватися. Взяла на руки одне з пухнастиків, погладила.
– А знаєш що? Йди до нас працювати. Ми тут удвох залишилися, а роботи – по саму зав’язку. Зарплати поки що ніхто нам не встановив, хоча обіцяли. Але з волонтерських пожертвувань на хліб і молоко вдається хоч якусь дещицю вділити. І кицьку свою з котенятами зможеш тоді біля себе залишити. Оселяйся з ними. Цей будиночок нічийний. У ньому жила самотня старенька, після її смерті він залишився пусткою. От ми і набачили – і цей пустир, і хату. Позаглядай там. Більша кімната заставлена торбами з крупами і борошном, а в меншій мають бути електрочайник, сухарики, навіть шматочок «лікарської», здається, завалявся від сьогоднішнього
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Танець білої тополі», після закриття браузера.