Читати книгу - "Брама"

— Тобто металевий з’єднувач розтягувався? — перепитує Зіґфрід.

— Так. Тому, певна річ, вагон поступово віддалявся від інших. Я бачив лише хвостовий ліхтар, схожий на її обличчя, яке дивилось на мене. Вона…

Я гублю думку і намагаюся її знайти:

— Здається, я відчував, що мені було важко повернутися до неї. Здавалося, вона… даруй, Зіґфріде, я достоту не пам’ятаю, що там відбувалося. А потім я прокинувся, — я добросовісно закінчую свою розповідь, — і записав усе якомога швидше. Так, як ти мені радив.

— Я ціную це, Робе, — похмуро каже Зіґфрід. Він чекає на продовження.

Я нервово соваюся.

— Ця канапа не така зручна, як килимок, — нарікаю я.

— Вибач, Робе. Отже, ти впізнав їх?

— Кого?

— Двох жінок у потязі, котрі поступово віддалялися від тебе.

— А-а. Я зрозумів, що ти хочеш сказати. Я впізнав їх у своє­му сні. Та насправді я їх не знаю.

— Вони схожі на твоїх знайомих?

— Анітрохи. Я теж про це думав.

Через хвильку Зіґфрід говорить знайомим мені тоном. Так він розмовляє тоді, коли дає мені шанс змінити відповідь, яка йому не до вподоби:

— Ти сказав, що одна з жінок скидалася на матір і кашляла…

— Так, проте я їх не впізнав. Вони наче здавалися знайомими, але як це буває уві сні.

Зіґфрід терпляче питає:

— В тебе є знайомі жінки, які схожі на матір і постійно кашляють?

Я регочу:

— Друже Зіґфріде! Я можу тебе запевнити, що всі мої знайомі жінки не схожі на матерів! Кожна з них має щонайменше Основну Медицину. Навряд чи вони кашляють.

— Зрозуміло. Ти впевнений, Робе?

— Зіґфріде, не напружуй, — роздратовано відповідаю я, тому що на сраній кушетці дуже незручно. Також я хочу до вбиральні, а це все затягується.

— Зрозуміло.

За кілька секунд він іще до чогось присікається. Він, як голуб, по черзі дзьобає все, що я йому кидаю.

— Як стосовно іншої дівчини, з густими бровами?

— Що з нею?

— Маєш знайому з густими бровами?

— Господи, Зіґфріде, через моє ліжко пройшло п’ятсот дівчат! У них були які завгодно брови.

— А саме з такими?

— Не можу згадати одразу.

— І не треба одразу, Робе. Напружуй пам’ять.

Легше зробити те, що він вимагає, аніж сперечатися з ним. Тому я роблю спробу:

— Добре. Зараз… Іда Мей? Та ні. Сью-Енн? Ні. Соня? Ні. Гретхен? Ні — якщо чесно, Зіґфріде, в неї було таке світле волосся, що, здавалося, вона загалом не має брів.

— Це ті дівчата, з якими ти познайомився нещодавно, чи не так, Робе? А раніше?

— Ти маєш на увазі в минулому? — Я пригадую своє минуле, наскільки я його пам’ятаю, аж до роботи на харчових шахтах і взаємин із Сильвією. Знову починаю реготати:

— Знаєш, Зіґфріде? Це звучить кумедно, але я взагалі не пам’ятаю який вигляд мала Сильвія… зачекай. Ні, тепер пам’­таю. Вона майже повністю вищипувала брови, а потім накреслювала їх олівцем. Чому я це згадав: у ліжку ми часто розмальовували одне одного олівцем для брів.

Я майже почув, як він зітхає:

— Щодо вагонів, — говорить Зіґфрід, «дзьобаючи» інший ласий шматок. — Можеш їх описати?

— Як і в будь-якому потязі: вузькі й довгі. Швидко їхали крізь тунель.

— Довгі вузькі вагони в тунелі, Робе?

Мені нарешті уривається терпець. Його наскрізь видно, хай його дідько візьме!

— Зіґфріде, скільки можна?! Знову ти намагаєшся прив’я­зати до мене тупі фалічні символи!

— Я нічого до тебе не прив’язую, Робе.

— Але у випадку з цим сном ти поводишся по-скотському, чесно! Нічого особливого в тому сні не було. Потяг як потяг. Я не знаю тих жінок. І, до речі: ненавиджу цю кляту кушетку. За ті гроші, що їх отримую зі страховки, ти міг би працювати й краще!

Тепер він мене по-справжньому розсердив. Робот постійно намагається повернутися до сну, але я налаштований мати справедливе ставлення від Зіґфріда за кошти, які мені виплачує страхова компанія. Перед тим як я мав піти, він пообіцяв до мого наступного сеансу зробити перестановку.

Після цього сеансу я був задоволений. Від Зіґфріда дійсно є чимало користі. Гадаю, через те, що мені вистачає сміливості протистояти йому. Тому ця вся маячня, так чи так, корисна, навіть якщо певні його думки дійсно божевільні.

Я виплутався зі своїх пасків, воліючи залишити місце для коліна Клари, і стукнувся об лікоть Сема Кагане.

— Вибач, — сказав він, навіть не глянувши, хто перепрошує. Сем досі тримав руку на кнопці запуску, хоча ми вже 10 хвилин були в русі. Він вивчав миготливі лампочки на панелі приладів гічі. Лиш одного разу він відволікся, подивившись на оглядовий