Читати книгу - "Терези"

Схожість із шефом одразу впадала в очі, дивно, але досі він їх тут не стрічав.

Здається, навіть діти відчули відсутність керівництва і насолоджувалися життям.

Максим загадувався, а чи вміє він насолоджуватися життям?

Завтра збирався в «Лє-Рой»: в однієї красуні з паралельної групи день народження. Намічалася нормальна тусня, а він знову спіймав себе на думці, що не тішить його все це, що для повного щастя йому недостатньо відсутності негативних елементів у житті.

Хотілося присутності чогось такого, від чого зраділи б допамінозалежні рецептори його головного мозку!

Одним словом, хотілося свята, а життя підкидало самі будні…

Олеся роздивлялася темно-синю краватку, наче то був якийсь невідомий, ще не відкритий зоологами вид змії.

Вона розклала її на ліжку, розгладивши між пальцями, бо знайдена краватка-змія мала доволі пожований вигляд, наче її тримали в кишені чи в бардачку, колір насичений, але під ліжком утворився шар пилюки за час неробства господині. І така, припорошена, краватка здавалася ще більш небезпечною.

Життя без пігулок було якимось дивним. Тіні в голові Олесі поступово меншали, маліли, звурджувалися, як кисле молоко на вогні. Вона вперше за весь рік змогла взяти повноцінну участь у прибиранні, їй навіть сподобалося, Марта була права.

Після фізичного навантаження їй захотілося дати якусь поживу своєму мозкові. Олеся взяла у батька збірник кросвордів і порозгадувала кілька з них.

Тоді надійшла черга головоломки, яку вона марно розв’язувала з дня смерті Лешека…

Олеся сіла на ліжку і взяла до рук знайдену під цим ліжком краватку.

Отже, у тата і в Лешека такої краватки не було. Це перший факт. Другий: чужа краватка могла з’явитися у неї під ліжком тільки після відвідин чужої людини. Звідси випливало питання: хто міг принести сюди цю краватку?

У її кімнаті з часу останнього прибирання побували, окрім батьків, Алла і Мар’яна зі складу, Анжелка з юридичного, Марта, ну і Тамара Василівна.

Маму Лешека можна відкинути одразу. Навіщо це дівчатам – незрозуміло.

Отже, хтось іще за цей час проник до її кімнати і залишив-забув цю краватку під її ліжком…

Відповідь, яка напрошувалася сама собою, дуже їй не подобалася.

Якби я вів щоденник, я б назвав ніч з неділі на понеділок дев’ятого червня 2008 року провальною. За всіма статтями.

Сьогодні Олеся все-таки наважилась і набрала його номер. Не сидіти ж довіку з телефоном у руці в тупому очікуванні, що саме він саме зараз зателефонує їй!..

Абонент перебував поза зоною досяжності. Міг змінити номер, міг просто забути зарядити телефон.

Можна було б надіслати повідомлення, але що вона йому скаже: «Привіт, ти пам’ятаєш мене?»

Вона подивилася на краватку і спохмурніла.

А може, краще спитати: «Привіт, це ти залишив у мене свою краватку?»

Якби вона не поїхала рік тому у ті кляті Карпати…

Усі якби її життя зараз постали перед нею нестрункою шеренгою…

Олеся завжди сприймала себе більш-менш нормально: симпатична шатенка, губи трохи затонкі, худа і висока, але загалом – може бути.

А от волосся своє терпіти не могла.

Важке, довге, густе, воно ніяк не хотіло лягати кучерями і вперто розпрямлювалось одразу після накручування плойкою й екстрафіксації тоннами лаку, падаючи на очі і затуляючи собою весь світ. І навіть хвоста вона не могла довго носити, бо гумка боляче стягувала шкіру, і потилиця гула від того, що густе волосся весь час тягнуло голову назад.

Тому найчастіше дівчина ходила з косою.

Підстригтись Олесі не дозволяли батьки, казали, що такого волосся ні в кого немає і що вона не для того стільки років його відрощувала, щоб тепер позбутися.

Але коли всі готувалися до випускного з радістю, вона – зі сльозами злості на очах, марно намагаючись зробити щось путнє на голові зі свого волосся.

Її батьки були більше заклопотані справами на дачі, аніж її випускним, але на щастя – чи на біду, – до них навідалася тітка Тамара, яка, подивившись на все це, не витримала і повела її до знайомої перукарки.

І та сотворила диво.

Накрутивши волосся дівчини на тоненькі бігуді та взявши замість фіксатора пиво, вона змусила його витися дрібненькими спіральками, і глянувши в дзеркало, випускниця не впізнала себе.

А заскочивши до тітки Тамари, щоб похвалитися цим дивом, вона зірвала бурхливі оплески від двоюрідного брата Лешека і піймала на собі пильний погляд його друга Макса, який досі не звертав на неї жодної уваги.

З цього все й почалося. Якби вона пішла тоді одразу додому, а не до тітки Тамари…

А може, все почалося ще раніше, на похороні дядька-міліціонера, коли вона, десятирічна, вперше побачила його – дорослого, красивого і розумного, героя її снів…

Сьогодні героєм її снів є кровожерний орк, і треба щось із цим робити, а сил немає…

Ох, Лешеку, чому ж ти до мене не додзвонився?

На День Конституції всі його знайомі, які ще не виїхали у відпустку, збиралися кудись за місто. Настали гарячі дні й довколишні озера мали бути заповнені вщерть.

А у нього ревізія. І навряд чи йому заплатять за подвійним тарифом.

– Впізнаю шефа, – сказав Вітьок, послабивши краватку. Вони зустрілися в центрі за бізнес-ланчем. Точніше, то у Вітька був бізнес-ланч, а Максим задовольнявся пивом з тунцем. – Витиснути по максимуму з тебе все і не дай Бог тобі запротестувати: одразу пошле, де раки зимують. Скільки я пам’ятаю, хлопці зі складу були бідні у нього: майже на всі свята гарували, а компенсації ніякої: ні матеріальної, ні моральної. Навіщо ти на це повівся?

– А Лешек навіщо повівся?

– О, у нього була ідея фікс: викрити злодія. Підозрюю, що він щось нарив, тому й годує зараз підземних жителів.

– Може, ти щось знаєш?

– Підозрювати можу багатьох, а знати точно не знаю. Думаєш, чому я звільнився?

– Чому?

– Донесли, зарази. Все слово в слово, що я в курилці про шефа казав. Він мене викликав і все повторив, не перебираючи словами. А були ж там тільки свої, з ким пліч-о-пліч, кому довіряв, а… – махнув рукою Вітьок, – забудь, нічого не доведеш. Знаєш, шеф навіть мене підозрював, а коли я пішов і крадіжки продовжилися, думаєш, він зателефонував і вибачився? А фігвам, називається.

– Можеш сказати, хто був? Ну тоді, в курилці.

– Стукача хочеш викрити?

– Принаймні знати,