Читати книгу - "Спокутий гріх"

не зрозуміла!!! — щосили закричала Емілія й ухопилася за груди. — Ангел забрав моїх дітей!!! — в агонії розкидала листки по кімнаті. — Моїх!!! Обох одночасно!!! Двома мечами!!! Я — четверте покоління, що найстрашніше заплатило за родинний гріх!!! Що ж ти наробила, Ганно? — безсило обперлася на стіл. — Чому не покаялася? Ч-чому?… — відчула, як підкосилися ноги, в очах побіліло.

Емма похитнулася.

Міцно стисла повіки.

Не допомогло.

Відчула повний спокій…

— Я повернулася! — донісся з коридору голос Діани. — Сподіваюсь, ти не засумувала? Бо не повіриш, зустріла… Елю? — не почувши ні слова у відповідь, запереживала. — Ти вдома?

Та у відповідь — зловісна тиша.

— Еміліє?! — голосно покликала, заходячи в кімнату.

Спочатку здалося, що тут нікого немає, як раптом дівчина помітила ногу, яка виглядала з-за столу.

— О, Господи! — закричала налякана до смерті Діана. — Еммочко! — била по обличчю непритомну жінку. — Що з тобою? Що ж я татові скажу? — плакала. — Як не вберегла?

Послухала пульс. Наче жива.

Тремтячими руками вхопила телефон.

Знайшла номер батька.

— Ні! — вирішила. — Спочатку швидка!

— Тату, — нарешті додзвонилася Тимурові, коли лікар вже привів до тями Емілію й оглядав її. — Приїжджай скоріше. Тут Еммі погано.

— Що з нею?! — відразу знявся криком Тимур.

Від такої реакції Діана аж втратила дар мови.

— Дай слухавку лікарю! Негайно!!!

— Серйозний стрес, — пояснив лікар. — Поки що мляво реагує на присутніх. Рекомендував би показати її спеціалісту. Антистресові препарати їй тепер не рекомендовані.

— А дитина? — запереживав.

— Все гаразд, — заспокоїв лікар. — Загрози немає.

— Стрес? — не міг зрозуміти Тимур. — Від чого? Зранку все було гаразд.

— Ваша донька каже, вона читала якогось листа, після чого знепритомніла.

— Листа?

— Я не винна, тату, клянуся, — ледь не плачучи, виправдовувалася Діана й вийшла у коридор. — Конверт був підписаний твоєю рукою. Думала, там щось романтичне. А виявилось…

— Що ти кажеш? — не міг прийти до тями Тимур. — Я в житті нікому листів не писав.

— Пробач, таточку, — знову запереживала Діана. — Я так підвела…

— Заспокойся. Я вірю… вірю тобі, — потеплішав Батурін. — Побудь там. Вже їду…

* * *

Тої ночі Емілія майже не спала. А в ті короткі миті, коли відключалася — підсвідомість мучили видіння: густий, ворожий, чорний ліс, хата прабабусі Ганни, повитуха на руках з мертвим малюком.

Страшна гроза, від якої завмирає у страху все живе й неживе. Навіть столітні дерева вклоняються могутньому грому й вітрищу.

І знову ліс.

Емілія одна під дощем, що ллє стіною. Недалеко — на галявині — машина Антона. Емма знає — там її діти: Богданко й Семенко. Вони плачуть, кличуть свою матусю. Вона чує їхні голоси. Вони там одні…

«Добігти! Врятувати!» — майнула перша думка.

Та раптом відчула в собі поштовх дитини.

Це син Тимура!

Він живий!

А вони — глянула на розбитий автомобіль — мертві!!!

До них не можна!!!

Вона не хоче! Ні! Їй треба жити! Заради хлопчика, який ось-ось народиться! Закричить на її руках! Зігріє зболене материнське серце, припаде до грудей! Заради чоловіка, якого так кохає! З ним уперше відчула смак взаємної любові.

Жити! — стукало в голові. — Жити!

Крок за кроком повільно відступала назад.

Та щось не відпускало. Крики рідних дітей ставали ще голоснішими. Емілія затулила вуха, міцно стисла голову. Не допомогло. Пронизливий дитячий плач, здавалося, долинає не ззовні, а розриває голову зсередини.

Не витримала. Кинулася тікати. Обдираючи руки, ноги, обличчя, бігла через лісову хащу.

Нарешті галявина.

Ні! Не галявина! Попереду… Прірва!

Різко зупинилася.

Глянула донизу.

Чорна безодня!

Обернулася. Позаду — таємничий ліс, що кличе у свої смертельні обійми.

Прислухалася.

Плачу вже не чути. Лише ворожий шепіт: тихий, зрадницький і… сміх…

«Це кінець, — блиснула думка. — Далі тікати нікуди».

Раптом відчула, як чиїсь сильні руки вхопили її й притисли до себе, наче взяли в сталеві обійми.

Здригнулася.

Прокинулася.

Це Тимур.

Він удома.

Поряд.

Обійняв і притис до себе. Емілія відчула його гаряче дихання, тривожне серцебиття. Він теж переживає. Це очевидно.

— Ти тяжко спала, — прошепотів їй на вухо й поцілував голову.

— Я наче знову пережила ту страшну ніч, коли… аварія… Як із цим далі жити? Як? — злякано дивилася на чоловіка.

— Тихенько. Заспокойся, — погладив хвилясте волосся. — Все буде добре. — співчутливо глянув у її печальні очі. — Я знайду вихід. Розірву це пекельне коло. Врятую вас. Навіть ціною власного життя, якщо треба.

— Не врятуєш… — міцно стисла повіки й одвернулася. Її тіло тремтіло. — Ніхто не врятує… Ніхто… Ти знав… Твій почерк.

— Не знав… — важко промовив Тимур. — Одного дня до мене прийшла жінка. Незнайома. Вона зателефонувала напередодні. Домовилася про зустріч. Зазвичай клієнтів з вулиці не приймаю. Лише зараз розумію, що це була зовсім не випадкова зустріч. Не просто банальний збіг, — задумався, наче згадав. — Ще тоді я відчув у ній щось рідне, близьке… Не міг зрозуміти, поки ми з тобою не зустрілися. Тепер усвідомлюю: я відчув тебе, — обняв дружину, — крізь час… — прошепотів. — Хто б міг подумати… Вона приходила у справі про квартиру, — сумно продовжив. — Там був кредит. Повністю закритий. Я швидко вирішив це питання. Ми вже майже попрощалися, коли Ірина, так здається її звали, вийняла конверт і попросила після її смерті віддати дочці. Я не погоджувався. Наче передчував біду… Але вона так благала, ніби знала про свою кончину. Тоді я не витримав.