Читати книгу - "Роза Вітрів"

— Чува-ак, ти нічого не шариш у житті, у тому, що гово-ориш. Ти — дитя квітів, що зроста-ало у теплиці,— говорив він мені.

А я ж сходила градом і гриміла гірським громом на це його «чува-ак». Я ненавиділа його свободу, його глян-совість і вічну зверхню бездоганність. Мені складно було прийняти, що він красивіший за мене, і що, йдучи вулицею, обертаються вслід йому, а не мені. Мене просто вбивало його бажання підминати під себе, а як не корилася — то ігнорувати. І, чесно кажучи, я поводилася так само.

Ми із ним — щось в корені одне, але безапеляційно різне. Як Pepsi та Coca-Cola.

...Але він прилітав після своїх загулів, свіжий ідеями, втомлений від недосипу й дороги. Дивився на мене своїми зеленими котячими, притискався усім живим тілом. І я все пробачала, як слаба на амнезію. Кидалася на шию і зслизала слимаками його гарячою ледь не до опіків шкірою, а він клав розгублену голову мені на живіт, лестився. І солодка любов і шорстка ненависть шматували мене ізсередини.

...Але він було щасливо носився майстернею, коли у мене народжувався новий вдалий кавалок мистецтва.

«Це ти у мені народився, це ти.»,— шепотіла йому.

Страшно подумати, але я притискала його до своїх грудей і чомусь відчувала, що близький він мені так само, як рідним було б наше спільне дитя — половина його, половина мене.

Я хотіла бути його єдиною жінкою. Тією, з утроби якої він вийшов і до якої час від часу повертався. Бути його витоком і гирлом: ненькою, коханкою, коханцем, дружиною, сестрою, донькою — замкнути коло.

Я ненавиділа варварською мавпячою ненавистю ту, що дарувала йому життя. Не зносила що вона — не я.

Порівняно із нею, до усіх інших жінок мені майже холодно і начхати. їм, нещасним, не перепаде і десятої долі тої щедрості співіснування з Єжи, яка дісталася їй.

Вона певно дуже красива. Статна і білошкіра. Висока зеленоока шельма. Як мавка. Вона пристрасна і віддана. Ніжна й завжди розуміюча. Вона знає про нього те, чого я пізнати не здатна.

Вона краща за мене в усьому, перевершує й переважує всі мої старання.

Я творю лише його тлінне відображення, як відблиск сонячного сяйва об опукле пузо місяця. Вона ж створила цей справжній шедевр, виплодила те, що я обожнюю, чому молюся.

Єжи.

Якби я могла б убити цю жінку, що так і не признала моє існування, я б це зробила. Бодай у своїй химерно розписаній уяві.

Я любила коханок Єжи. Не усіх, вибірково. Час від часу у нього з’являлися справжні породисті лярви.

У цього гультіпая майже повністю відсутній смак до жінок, в усякому разі значно гірший, аніж до вина. Він не умів винюхувати породу, а я ж чула її так, як відчувають моряки напрямок вітру — лиш наслинивши палець і піднявши його до безстидного неба.

Щойно вловивши на горизонті породисту штучку, я заряджалася так, ніби наковталася дюраселок. От вона, справжня гра, справжня напруга, справжня пристрасть.

Я бачила, точно бачила сліди тієї чи іншої жінки в усьому, про що він навіть не здогадувався: у інтонаціях, у жестах, у кліпанні, у нових сленґових слівцях, інакших поглядах, у тому, як він ненароком мене називав або незвично торкався. Єжи — як полотно, до якого прикладаються оголені облиті барвою натурниці. Він увесь перефарбовувався із кожною новою. По цьому несвідомому напиленню, флеру можна було визначити характер суперниці. І особливо — породу.

А потім приходила я із шваброю і відром води, змивала брудними патьоками фарбу, але це вже інша історія.

Про породу.

Одна із моїх улюблених його коханок — залізобетонна дюймовочка за тридцять п’ять. Я із нею бачилася лише одного разу, коли

вона прийшла на відкриття виставки Єжи. Успішна, тонка, стримана. Як лезо, по котрому проводиш язиком, і кислуватий смак заліза змішується із солоною кров’ю. Отака вона. Відкритий широкий лоб, маленькі розкосі, як у татарки очі. Невиразні губи, злегка кривуваті нижні зуби. Не усміхається, дивиться димно і повз, здається, короткозора. На пальці елеґантна платинова обручка. Я весь вечір не могла відліпити від неї свого навіженого погляду, заковтувала кожен її рух, кожен поворот голови, маячіла ніби загіпнотизована. Анна. Анна. Анна. Ти прекрасна. Я кохаю тебе.

— Анна. Єжику, можна я її ще колись побачу? — (можна я поцуплю її в тебе? Ти все одно ніколи не збагнеш і не оціниш її вишукану натуру, порцеляновість шкіри, вузькість стегон і зм’яклість грудей).

— Ні.

— Чому?

— А на-авіщо тобі?

— Вона фантастична... Я хочу її написати.

— Не потрі-ібно.

Анна через Єжи сама запропонувала виставитися її коштом. Це і була моя перша персоналка. Єжи так і не дозволив нам познайомитися, сам завіз їй моє полотно як платню за виставку. Мені здавалося, він ревнував.

Кілька разів приносив коробку дорогого шоколаду. Фурив у мене й мимрив:

— Тобі твоя переда-ала...