Читати книгу - "Джек на Сході"

За кілька хвилин друзі вже весело гомоніли, сидячи під фортечною стіною.

— Роберте, мені дозволили запросити тебе в гості. Наш володар хотів би ближче познайомитися з вами.

— Не зрозумів, — здивувалося щеня. — 3 ким це «з нами»?

— Ну, з тобою, із сером Готвардом, з іншими лицарями, — пояснив Лемох.

— Ага, — кивнув Роберт. — А навіщо?

— Що «навіщо»?

— Ну, навіщо йому з нами знайомитися? Адже ви оголосили нам війну!

— Ми? Ми нічого вам не оголошували, — здивувалося бісеня. — Це ви надіслали нам виклик на бій. Наш володар зовсім не хотів воювати.

— Хто не хотів воювати? — обурився Роберт. — Ви не хотіли воювати? А хто викрав у нас Порта і Ля Порта?

— І гадки не маю, — чесно зізнався Лемох. — Я не крав.

— А куди ж вони поділися? Ви першими напали на нас, і ця війна — справа честі для нашого Ордену!

— Ой-ой-ой! — передражнив Лемох. — Яка патетика! Скажи краще — ти йдеш до нас чи боїшся?

— Лицарі не відають страху! — заричав Роберт. — Але я маю попередити сера Готварда.

— От і добре. Його я теж запрошую і всіх, хто захоче піти.

— Чекай тут, — кинув Роберт і зник за брамою фортеці.

Сер Готвард поставився до повідомлення свого учня дуже уважно. Він заявив, що під час війни такі питання вирішуються загальними зборами, тож всі вільні від служби лицарі зібралися в сера Нюфа.

— Отже, шановного сера Готварда з його вихованцем запрошено на гостину до наших ворогів. Прошу висловитися, добродії, — мовив магістр.

— Я вважаю, що це пастка! — відверто заявив сер Кросбі.

— Проте, можливо, особиста зустріч із володарем бісів змінить його думку про нас, і якщо вони не зупинять війну, то принаймні стануть боротися, поважаючи закони лицарства, — меланхолійно проговорив сер Льюіс (пудель витратив багато часу на зачіску і потай сподівався зберегти її елегантний вигляд до кінця війни).

— Може бути. Але, добродії, — підняв лапу сер Гай, — не можна забувати про зникнення двох наших друзів. Послабляти гарнізон фортеці небезпечно.

— Дозвольте, я скажу, — піднявся сер Готвард. — Можливо, це пастка, а можливо й ні… У будь-якому випадку це непоганий шанс довідатися про долю наших товаришів. Знову ж, не можна давати ворогові привід засумніватися в нашій хоробрості. Я думаю, що такий похід гідний лицаря. Щоб не послабляти оборону фортеці, я піду один.

— А я? — стривожено виліз Роберт.

— Ах так! Ну, як же без тебе, маля. Зрозуміло, ми підемо разом, — посміхнувся ризеншнауцер.

— Вирішено! — кивнув головою сер Нюф, а Роберт кинувся до воріт з радісним криком:

— Лемох! Ми йдемо!

Коли Лемох привів своїх гостей до табору Полин-Бур’янова, у сера Готварда не залишилося жодного сумніву. Досить було одного погляду на задоволені пики бісів, котрі оточили трійцю, щоб усе зрозуміти. «Бідний Роберт, — подумав ризеншнауцер. — Шкода, що твоя дружба піддається такому випробовуванню». Ні, сер Готвард ні в чому не звинувачував Лемоха, він чудово розумів, що наївне бісенятко стало іграшкою в чужих руках.

Пластилінові біси щодалі тісніше й тісніше стискали кільце. Нарешті наперед вийшов суперагент Сем і, намагаючись не дивитися на Роберта, напружено запитав:

— Сер Говард, я не помиляюся?

— Моє шанування. А ви, звичайно, сер Самюель?

— Отож, — Семові не вистачало слів, він озирнувся, наче шукаючи підтримки у своїх, і уривчасто кинув: — ви знали, навіщо йшли?

— Здогадувалися, — кивнув сер Готвард.

— Тоді ви все розумієте. Ми ж не діти. На мотузці вас не тягли. Тобто… опиратися… безглуздо…

— Про що ви, дядьку? — здивувався Лемох. — Володар запросив їх у гості, а ви…

— Дурню! — вибухнув Сем. — Нічого ти не зрозумів!

— Ні! — Лемох зустрівся поглядом з Робертом і позадкував. — Ні! Ви не зробите цього! Я ж привів їх у гості!! Ви ж обіцяли!!!

Біси зайшлися громоподібним реготом. Сему чомусь дуже захотілося дати Лемохові міцного ляпасу, але замість цього він обернувся до сера Готварда й офіційним тоном заявив:

— Вас заарештовано!

— Я — гість.

— Вас заарештовано!!

— Відпустіть хоча б щеня.

— Вас заарештовано обох!!!

Регіт став ще голоснішим. Хтось із генералів протиснувся вперед і зі словами «опиратися безглуздо!» смикнув ризеншнауцера за хвіст. Сер Готвард не вшанував його навіть презирливим поглядом, але Роберт… «Р-р-р-хо-хо!» Услід за бойовим кличем роздався скажений вереск генерала: маленький фокстер’єр вчепився йому у вухо! Сміх обірвався. Біси загрозливо простягнули лапи, і сер Готвард зрозумів, що без бійки не обійтися.

І почалося! Боже мій, як бився сер Готвард! Ризеншнауцер — пес нечувано хоробрий, має відмінну реакцію, швидкий у рухах і, головне, ніколи не втрачає голови. Багато бісів у той день пошкодували, що взагалі народилися на світ. Старий лицар покусав більше десятка бісів, порозтрощував з півсотні носів і обірвав купу хвостів з китичками. Роберт таки відгриз генеральське вухо — сер Готвард міг пишатися своїм учнем! Їх перемогли лише кількістю. Коли Жлоб Полин-Бур’янов забажав подивитися на бранців, вони вже не були небезпечні. Сер Готвард і Роберт сиділи у великій скляній банці, де, втім, знаходилися також і викрадені спанієлі — сер Порт і сер Ля Порт. В’язниця була ідеальною. По-перше, прозорі стінки дозволяли контролювати дії ув’язнених. По-друге, вилізти було просто неможливо — лапи ковзали по склу, а висота банки робила будь-які стрибки безглуздими.

Володар пластилінових бісів ліниво оглянув бранців.