Читати книгу - "Нескінченне відлуння"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ти маєш на увазі це місце? — Мартін почав збирати сміття та залишки їжі у великий пакет.
— Так. Не думала, що повернуся сюди.
— Час лікує. Повір мені, я знаю, як ніхто інший.
— Не в цьому річ, — Симона підняла з землі кілька гілок і кинула їх у вогонь. — Я багато що зрозуміла після тієї ночі з Нікі. Немає ніякого сенсу ганятися за примарами. Треба цінувати те, що маєш: час, свободу, близьких людей. А якщо хтось йде з твого життя, просто відпускай його. Інакше твоє життя перетвориться на нескінченний біг по колу в пошуках відповідей, яких насправді не існує.
— Твоя правда, хоча це непросто.
Вони замовкли, спостерігаючи за тим, як в багатті потріскують гілки. Першою заговорила Симона.
— Гаразд, піду прогуляюся, — вона підвелася зі свого місця та, накинувши на плечі куртку, оскільки надвечір значно похолоднішало, мерзлякувато повела плечима. — Природа кличе. Коли повернуся, допоможу тобі все прибрати.
— Будь обережна і візьми з собою ліхтарик. Він лежить на ковдрі.
— Не хвилюйся, я ненадовго.
Симона підхопила з ковдри ліхтарик — темрява впала на гори зненацька — і попрямувала до найближчих заростей. Вона старанно світила під ноги, щоб не перечепитися через каміння, яке раз у раз траплялося на її шляху. При цьому яскравий промінь слугував їй чудовою підмогою. Проте від нього не було ніякої користі, коли йшлося про велику відстань — промінь просто танув, гублячись у мороці. Не допомагав і молодий місяць на небі: його витончений вигин нагадував тонку скибочку дині. Фактично Симона йшла навмання, приблизно знаючи напрямок. Нарешті світло ліхтарика вихопило дерева і чагарник, суцільно вкритий жовтими квітами. Він був настільки густий, що чудово відповідав її цілям.
Коли за хвилину Симона вибралася з хащ, то першим ділом взялася зігрівати захололі пальці своїм гарячим диханням — вона забула рукавички в наметі. Довкола панувала дзвінка тиша і лише вітер ледь торкався трави, та в кронах дерев чувся шелест листя. І в цій тиші до Симони прийшло усвідомлення неосяжності навколишнього світу. Її місця в ньому навіть не як піщини — як атома, як миті на прямій часу, тієї самої субстанції, що ніколи не закінчується. Нескінченність у ступені нескінченності. Дівчина підвела голову вгору. Тисячі зірок витріщилися на неї ніби глядачі у театрі. Затамувавши подих, вони чекали, коли вона вийде на сцену і зіграє свою головну роль, відкриє їм душу. Напевно у неї вистачить сил, вона не зламається і не почне вигукувати прокляття на їхню адресу, адже вони ні в чому не винні. Вони такі ж полонені буття, просто у них своя місія, а у неї — своя. Зворотний бік порожнечі, ДНК Всесвіту.
Симона ввімкнула ліхтарик і зробила крок уперед. Під її ногами хруснули гілки: сонце та вітер, вочевидь, встигли підсушити землю після вранішнього дощу. Яка удача! Можна ще позбирати трохи хмизу для багаття, що вона і зробила. Після цього Симона вирушила у зворотному напрямку, причому тепер йти було набагато легше — орієнтиром їй слугував, хай і слабкий, вогник багаття. Проте, повернувшись до табору, вона знайшла не лише майже згаслий вогонь — ніде не було помітно Мартіна. Це викликало легке здивування. Може, він теж відійшов по своїх справах, тільки в інший бік, і у неї немає жодних причин для занепокоєння?
Симона звалила хмиз поряд з багаттям, підкинула у вогонь цілий оберемок і почала чекати. Але чим більше минало часу, тим швидше зростало її хвилювання. Куди він міг подітися? Огледівшись, вона помітила, що все залишилося на своїх місцях: ковдра, брудний посуд, недоїдена вечеря, казанок з триніжком. Навіть пакет зі сміттям лежав неподалік, наче його кинули поспіхом. І ось тоді бридкий хробачок страху не просто заворушився всередині неї, він виріс до розмірів багатоповерхового будинку і тепер кричав щосили їй просто у вухо: «Це дуже погано!»
— Мартіне! Мартіне! — покликала Симона.
Їй ніхто не відповів, нікого не було і в наметі. У кутку примостився її наплічник, на підлозі горою лежали зім'яті спальні мішки та частина речей, включаючи теплий светр, шапку і мобільний телефон. У той самий час наплічник Мартіна й одна ковдра зникли. Симона взяла в руки мобільний, який тут не ловив, і про всяк випадок сунула його в кишеню. А ще вона помітила на підлозі знайомий зошит. Це був щоденник Алека. До цієї миті Симона не витягала його з рюкзака, тому її здивувало, що він опинився на підлозі. Вона підняла щоденник, і тут мурахи побігли у неї спиною. На останній сторінці був зроблений свіжий напис: «Я повернувся! І я помщуся!»
— Що це все означає? — звучно вигукнула Симона і не впізнала свій власний голос. — Це що, якийсь розіграш?
Вона жбурнула щоденник назад на підлогу і вилізла з намету.
— Якщо це розіграш, то я здаюся. Ти переміг.
Відповіді знов не було, і всередині неї все стиснулося від страху. Хто міг зробити напис у щоденнику? Невже Мартін? Ну правильно, він знав про зошит і йому нічого не заважало дістати його з наплічника, поки Симона прогулювалася до заростей. Але навіщо? Щоб розіграти її? Чи тут приховувалося щось зловісніше? Може, її давнішні підозри все ж таки мали сенс? А що, коли вона тоді не помилялася і він дійсно змовився з убивцею Яна? Згадати хоча б його нібито зниклий телефон та напад в темному приміщенні недобудованого стадіону. Хіба це не міг бути Мартін?
Від цієї думки її ноги підкосилися і вона впала просто на землю. З очей бризнули
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нескінченне відлуння», після закриття браузера.