Читати книгу - "Острів Смерті"

до одного з них підбігав блідий лікар, швидко оглядав його, щось говорив, змащував рани, а тоді спішив до іншого. Вона дивилася на все це широко розплющеними очима не тому, що дивувалася, а тому, що з тої миті не могла їх заплющити. Хоч як їй не хотілося дивитися на те видовище, очі не слухалися її. Навколишній світ силоміць залазив в очі.

Поруч з нею лежала дівчинка з обличчям, накритим білою хустиною. Лікар сказав, що дівчинка вже мертва, і велів закрити її набрякле обличчя, але вона не випускала маленької холодної руки із своєї — так, наче дівчинка ще жила. Бозна-скільки часу вона сиділа на підлозі, не випускаючи руку мертвої дівчинки із своєї, і спостерігала, як приносили і скидали, мов якийсь вантаж, на татамі все нові жертви, а ті не переставали стогнати, очікуючи лікаря. Легко поранені галасували в коридорі, кишіло мухами, лікар бігав від одного потерпілого до іншого — все це вбирали її очі. Не вистачало бинтів та марлі, і лікар не знав, чим допомогти такій силі-силенній пацієнтів. У рядах лежачих раз по раз накривали комусь обличчя білим полотном. Однак прибирати трупи не було кому. Отож і живі, і мертві лежали поруч, і якби не білі хустки, то їх не можна було б розрізнити. „Тут усі вмирають. Те ж саме буде і зі мною”,— прошепотіла вона. Рука була така ж холодна, як і в дівчинки.

Певно, ця дівчинка осліпла, бо, здається, вважала її за свою матір. Схопила її за руку й не відпускала, ніби вкладаючи в це свої останні життєві сили. Наполовину опечену, дівчинку вже не можна було врятувати ніякими ліками. Вона знала, що дівчинка помре. І все-таки не могла відпусти її руку. „Що там з моєю меншою сестрою?” — думала вона, та ніби відчувала набагато ближчу спорідненість з цією вмираючою дівчинкою, ніж із сестрою, що, може, залишилася живою. У цій класній кімнаті лише ця дівчинка щось для неї значила. Принаймні в цей час вона була їй набагато ближчою, ніж власна рідня (чи живі вони?), бо здавалось, свідчила, що вона — людина, а не мертва річ. „Важливо, що я живу,— думала вона. — Що я не мертва річ”. Саме в цю мить дівчинка промовила:

— Мамо!..

Вона міцно, що було сили, стиснула руку малої. До горла підкотився клубок, але вона не пустила сльози. „Так, я — твоя мати. Заспокойся, ти напевно видужаєш”,— хотілося їй сказати, але голос пропав і вона промовчала. А тим часом рука дівчинки поступово холола.

— Цій уже нічим не допоможеш,— сказав лікар, проходячи повз, і медсестра закрила обличчя дівчинки шматком білого полотна. „Чому вони не сказали мені нічого? — думала вона.— Певно, лікар почувався винним, бо вважав мене за матір дівчинки. Поскупився на слово співчуття чи вирішив, що не варто турбуватися про мене, якщо я можу сидіти на підлозі?” Вона зненавиділа його за те, що він поставився до щойно вмерлої дівчинки як до мертвої речі. „Ми — не мертві речі”,— хотіла сказати вона, але не видобула з рота навіть стогону.

Вона довго так сиділа, та ні навколишній гамір, ні дзижчання мух, ні сморід, ні останнє слово дівчинки вже не доходили до її свідомості. Вона не знала, скільки тривало це отупіння. Зупинився й час. Та згодом вона прийшла до тями і, щоб пересвідчитися, що жива, відпустила руку мертвої дівчинки і встала. У коридорі побачила лікаря, підійшла до нього і сказала:

— Сенсей, дозвольте вам помогти. Я все робитиму.

Лікар глянув на неї вражено.

— Але ж у такому стані…

— Нічого, що я забинтована. Обличчя і спина в мене опечені, але не дуже. Я можу працювати.

— Ну що ж, тоді допомагай, скільки можеш. Тим більш що робочих рук не вистачає.

Вона кивнула головою. її очі були широко розплющені, але тепер уже не від подиву. Глибоко в них замиготів тьмавим вогником майже божевільний запал…

Я довго сиділа на постелі й дивилася на сонне обличчя Ая-тян. А тоді схопилася на ноги, відсунула перегородку і спустилася в темну майстерню. Лампа торшера у спальні кидала на дощату підлогу майстерні та протилежну стіну нечіткі смужки світла. Я вийшла в коридор і повернула вимикач, а потім повернулася в майстерню й засунула перегородку. Усе це я робила, як сновида,— здавалось, навіть при яскравому світлі я ще не прокинулася. Я була у самій піжамі, але особливого холоду не відчувала. Тільки но підгинались і тремтіли. Я важко опустилась у крісло й обвела неуважним поглядом майстерню. Господарем її тепер була вже не я, а в о н о. Навіть при яскравому освітленні й о г о тіні лежали по кутках.

Я з цікавістю, наче вперше в житті, оглядала майстерню і вбачала в мольберті шибеницю, в баночках з фарбою — чарки отрутою, в ножику — страшну холодну зброю. Як малярське причандалля вони мене вже не цікавили. Раніше здавалися мені предметами, що повертають небіжчика до життя, а тепер стали в моїх очах всього-на-всього дротинками від поламаної ляльки-маріонетки. Та чи справді вони повертали до життя? Усі свої картини я замазала. Тепер вони стоять під стіною, наче мертві. Але чи можна сказати, що раніше вони несли в собі життя? Ні, від самого початку на них лежала тінь смерті. А от ви, Сома-сан (все-таки які ви неуважні!), якось пов'язали їх із своїми фантазіями і вбили собі в голову, що вони — шедеври мистецтва. Нічого подібного. Це — мертві речі. На них лежать тільки згустки фарби. Дивлячись на „Острів”, ви сказали, щ о в цій картині видно мою душу. Та ви помилилися. Моєї душі там немає. Щоправда, в деякому розумінні ви були праві. Ви побачили понівечені н и м її рештки. Хіба така душа може творити шедеври? Їх створюють здорові люди. Сома-сан, які ви нерозумні, якщо навіть цього не втямили!

Майже всі картини, за винятком кількох, що не були в мене під рукою, навічно пропали. Ая-тян сказала, що я дивно поводжуся і це її засмутило. Та хіба я не можу розпоряджатися собою? Вона заявила, що піде з дому. Я ще раз згадала ці слова, сидячи у кріслі в холодній майстерні. Здається, за цей короткий час, поки я спала, зі мною сталися великі зміни. Слова Ая-тян про те, що вона піде з дому, я слухала з тривогою і легкою зневагою. Колись вона так само заявляла і здійснила свій намір, покинувши мене