Читати книгу - "Загадка старого клоуна"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Потiм я подзвонив у "швидку допомогу" i сказав, що почуваю себе добре, що всi у нас здоровi, що турбуватися i присилати лiкаря не треба.
Дзвонити в мiлiцiю було страшнувато, але я все-таки подзвонив.
— Черговий лейтенант Варфоломєєв слухає! — почувся густий бас.
Я втягнув голову в плечi i, не сказавши нi слова, тихенько поклав трубку.
Бiльше дзвонити було нiкуди. А так хотiлося з кимось поговорити по телефону!
Звичайно, я розумiю, ви зневажливо усмiхаєтесь. Звичайно!
Тим, хто прожив усе життя в мiстi, хто народився з телефоном, кого бабусi пiдносили кувiкати до телефонної трубки, а потiм говорили по телефону батькам на роботу першi слова, для кого телефон з першої митi життя був такий же звичайний, як брязкальце, соска i манна каша, — тим цього не зрозумiти.
— Чого ти смiєшся? — спитала Туся i сама усмiхнулася.
— Нiчого. Просто так, — сказав я.
— Я теж iнодi просто так усмiхаюся. От буває чогось такий настрiй, що хочеться усмiхатися, — сонце вiдбилося вiд її окулярiв i блиснуло менi в очi.
— Скажи, а у вас телефон є? — спитав я.
— 6. А що?
— А який номер?
— А що — вам телефон поставили?
— Ага.
— Ой, то я тобi подзвоню.
— Давай краще я тобi. — Давай.
Ми обмiнялися номерами телефонiв.
I мене одразу охопила нетерплячка. Я вже пiдганяв час, щоб швидше кiнчалися уроки i я мiг подзвонити їй по телефону.
Вона сидiла поруч зi мною, я чув її подих, я мiг говорити з нею скiльки завгодно, але я горiв вiд нетерплячки говорити з нею по телефону. Дивина! Я навiть намагався якомога менше говорити з нею зараз. Менi здавалося, що я тодi бiльше зможу поговорити з нею по телефону.
Пiсля урокiв я бiг додому так, наче за мною гналися вовки. Захеканий, вскочив я в кiмнату i кинувся до телефону. Ледве попадаючи пальцем у дiрочки диска вiд хвилювання, набрав номер.
У трубцi клацнуло.
— Алло!
— Туся! — закричав я щосили.
— Ой! Що сталося? Хто це? — стурбовано почулось у трубцi.
— Це я… Стьопа. Ти що — не пiзнаєш мене? Туся!
— Це не Туся, а її бабуся. Тусi немає. Вона ще в школi. Повинна скоро прийти.
Якi в них майже однаковi голоси!
— Ой, вибачте! Вибачте! — i я швидко поклав трубку, хоча бабуся, здається, хотiла щось спитати.
Звичайно, я зрозумiв, що просто Туся ще не встигла прийти додому. Я надто швидко бiг, i живе вона трохи далi вiд школи, нiж я. Але все одно тривожнi думки заворушилися в головi. А що, як вона посмiялася з мене i не подзвонить. I не захоче говорити зi мною. I взагалi…
Я вiдчував себе майже нещасним.
Я дивився на телефон, а вiн стояв на пiдвiконнi мовчазний, непривiтно, холодно блимаючи на мене лупатим диском…
Вiн задзвонив так раптово й рiзко, що я аж пiдскочив.
— А… алло! — прохрипiв я, втративши вiд хвилювання голос.
— Стьопо! Це ти? Алло! Стьопо!
— Я! Я! Привiт! — опанував я себе.
— Ой! Ти так мою бабусю налякав. Вона вже думала, щось трапилось. Подзвонив i повiсив трубку. Хiба так можна? Добре, що я одразу ж прийшла. Ну, як ти поживаєш? Що робиш?
— Нiчого… По телефону з тобою балакаю.
— I я по телефону балакаю. З тобою, — вона засмiялася. — Зараз буду обiдати.
— I я буду обiдати.
— Ну, смачного! Пообiдаєш — дзвони.
— Гаразд. I тобi смачного.
— До побачення!
— До побачення!
Загугукали короткi гудки — вона поклала трубку. Розiгрiваючи обiд, я спiвав. Я спiвав бадьору революцiйну пiсню:
Вперед, народе, йди,
Бери гармати
Революцiйне
Стрiляй завзято…
Ми з татом завжди спiвали цю пiсню, коли в нас був гарний настрiй.
Я пообiдав, помив пiсля себе посуд, походив по кiмнатi, тричi пiдходив до телефону i тричi себе стримував. ("Ще рано! Ще вона не пообiдала. Ще вона тiльки друге їсть".) Нарештi хукнув, як перед стрибком у воду, i набрав номер.
— Алло! — почувся в трубцi такийзнайомий голос.
— Туся?
— Я.
— Привiт!
— Привiт!
— Ну, як обiдалося? Смачно?
— Смачно. А тобi?
— Теж смачно. А що ти робиш?
— Нiчого. А ти?
— Теж нiчого.
Я замовк. Далi говорити було нiчого.
Вона теж мовчала.
— Ти чого мовчиш? — нарештi спитав я.
— А ти чого?
— Просто так.
— I я просто так.
I раптом менi стало смiшно. Я засмiявся. I вона засмiялася.
Ми нiчого не говорили, а просто смiялися по телефону. I це було чогось так весело, що я аж захлинався. Нарештi вона спитала:
— А чого ми смiємось?
— Не знаю.
— I я не знаю.
I ми засмiялися ще дужче.
— Ой!… Ха-ха-ха!… Ми наче смiх-трави наїлися, — я не знаю, як це в мене вирвалося. Сказав i тiльки тодi зрозумiв, що я сказав.
— Ти знаєш, — сказала вона, — а моя бабуся десь давно читала, що в Аравiї росте «веселе» дерево. Якщо людина з'їсть з нього ягоду завбiльшки з горошину, в неї починається приступ смiху, який триває кiлька годин. За плодами особливо ганяються пiдлiтки. Але батьки суворо наглядають за ними, щоб тi уникали «смiшного» дерева.
— Серйозно? Є таке дерево? — у мене чогось похололо всерединi. — А як воно називається?
— Не знаю. I бабуся не пам'ятає. Вона це десь читала, але не пам'ятає навiть де.
— Цiкаво.
— Авжеж. Ти уявляєш, якщо поганий настрiй, з'їв — i регочеш собi.
— Ага.
— А тато сказав, що у Мексицi росте кактус без колючок — лофофора, священна рослина ацтекiв. Якщо його пожувати, то теж буде веселий настрiй. Ще й рiзнi галюцинацiї — кольоровi, зоровi й слуховi.
— Ага…
— Ну, гаразд… Я тебе вже заговорила. Треба вже за уроки сiдати. До побачення.
— До побачення.
Я поклав трубку. Вона, мабуть, вiдчула, що я чогось скис, i, нiчого не питаючи, поспiшила закiнчити розмову. Я був їй вдячний за це. Я б нiчого не змiг їй сказати. Менi чогось одразу стало якось моторошно, — коли я почув про оте «веселе» дерево i про лофофору. Значить, справдi е такi рослини. Досi я все-таки частiше думав про смiх-траву, як про щось нереальне, казкове, як про витвiр творчої фантазiї народу (сказав би Чак). 1 лiсовик Єлисей Петрович, i моє безтiлесне ширяння в минулому часi — все це було, але було у тому гiпнотичному станi на-пiвсну-напiвмарення, що в нього невiдомо яким чином занурював мене Чак.
А тут цiлком жива реальна дiйснiсть. I в нiй, виявляється, iснують «веселе» дерево i священний кактус лофофора.
Я був схвильований.
I взагалi, що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Загадка старого клоуна», після закриття браузера.