Читати книгу - "Пригоди бравого вояки Швейка"

Телефоніст Ходоунський до цього додав, що було б не життя, а мед, коли б людина мала ті ж самі властивості, що і ящірка. Ось, наприклад, на війні: відірве, скажімо, комусь голову або іншу частину тіла. Військове відомство дуже б радо вітало це, тоді в армії не було б жодних інвалідів. Один такий австрійський вояка, у якого безперервно відростали б ноги, руки, голови, був би напевно цінніший за цілу бригаду.

Волонтер заявив, що на сьогодні, завдяки дуже розвиненій воєнній техніці, з великим успіхом можна було б розкраяти ворога хоч би й на три поперечні частини. Існує закон відновлення окремих частин тіла деяких інфузорій. Кожен відділений шматочок відновлюється, дістає нові органи і росте самостійно, як ось стрибунець. В аналогічному випадку, після кожної битви австрійське військо, яке брало участь в бою, збільшувалося б утричі, вдесятеро, з кожної ноги розвивався б новий, свіжий піхотинець.

— Якщо б вас оце почув Швейк, — зауважив фельдфебель-рахівник Ванєк, — він би одразу ж навів нам який-небудь приклад.

Швейк негайно зреаґував на своє ім’я і промимрив:

— Hier![124]

Та виявивши таким способом свою військову дисциплінованість, він захропів знову.

В прочинених дверях вагона з’явилася голова поручника Дуба.

— Швейк тут? — спитав.

— Спить, голошу слухняно, пане лейтенанте, — відповів волонтер.

— Якщо я питаю Швейка, ви, волонтере, повинні зараз же скочити і покликати його.

— Не можна, пане лейтенанте, він спить.

— То збудіть його! Я дивуюся, волонтере, як це вам одразу ж не спало на гадку. Ви повинні виявляти більше послужливості стосовно своїх начальників. Ви мене ще не знаєте, але ви мене ще пізнаєте.

Волонтер почав будити Швейка.

— Швейку, горить, вставай!

— Коли горіли Одколекові млини, — забуркотів Швейк, перекидаючись на інший бік, — приїхали пожежники аж з Височан…

— Як зволите ласкаво бачити, — сказав спокійно волонтер поручникові Дубові, — я його буджу, а він ні бум, ні дзень.

Поручник Дуб розлютився:

— Як ваше прізвище, волонтере?

— Марек.

— Ага, так ви той волонтер Марек, який не вилазив з арешту, чи не так?

— Так точно, пане лейтенанте, я, так би мовити, пройшов однорічний курс в криміналі і був реабілітований, а саме: після звільнення з дивізійного суду, де виявилася моя невинність, мене призначено батальйонним істориком і мені залишили чин волонтера.

— Довго ви ним не будете, — сатанів поручник Дуб, увесь червоний, як варений рак. Колір обличчя в нього мінявся так швидко, що складалося враження, нібито хтось бив його по щоках. — Я вже прикладу до цього свою руку!

— Дуже прошу, пане лейтенанте, записати мене до рапорту, — серйозно сказав волонтер.

— Ви зі мною не жартуйте, — гаркнув поручник Дуб, — я вам покажу рапорт. Ми ще зустрінемося. Вам це здорово відгукнеться, бо ви мене пізнаєте, коли ще дотепер не знаєте.

Розгніваний поручник Дуб відійшов від вагона, забувши від хвилювання про Швейка, хоч ще хвилину тому мав намір покликати його і наказати: «Ану, дихни на мене!» Це мав бути останній засіб піймати Швейка на недозволеному вживанні алкоголю. Але тепер вже було пізно, бо коли за півгодини поручник Дуб схаменувся і знову повернувся до вагона, солдатам роздали чорну каву з ромом.

Швейк уже піднявся і на голос поручника Дуба, як серна, вистрибнув з вагона.

— Дихни на мене! — вереснув поручник Дуб.

Швейк видихнув на нього увесь запас своїх легенів, немов гарячий вітер поніс у поле запахи гуральні.

— Чим від тебе, драбуго, тхне?

— Мельдую послушно, пане лейтенанте, від мене тхне ромом.

— Отже, бачиш, лебедику, — переможно вигукнув поручник Дуб. — Нарешті я тебе накрив.

— Так, пане лейтенанте, — сказав Швейк без найменшого занепокоєння. — Саме хвилину тому ми дістали ром до кави, і я випив спочатку ром. Якщо однак, пане лейтенанте, є якесь нове розпорядження і треба пити спочатку каву, а потім ром, прошу пробачити, більше це не повториться.

— А чого ти так хропів, коли я півгодини тому підходив до вагона? Таж тебе не могли збудити.

— Мельдую послушно, пане лейтенанте, я цілу ніч не спав, бо згадував ті часи, коли ми були на маневрах біля Веспрема{49}. Перший і Другий армійські корпуси, що удавали з себе ворога, йшли через Штірію і Західну Угорщину і оточили наш Четвертий корпус, що був розквартирований у Відні і його околицях, де у нас скрізь були укріплення, але вони нас обійшли і пробралися аж на міст, який наводили сапери з правого боку Дунаю. Ми готувалися до наступу, а нам на допомогу мали прийти війська з півночі, а потім з півдня від Осієка. Тоді зачитували наказ, що нам на допомогу йде Третій армійський корпус, аби нас не розбили між озером Балатон і Пресбурґом, коли ми наступатимемо проти Другого армійського корпусу. Та нічого з того не вийшло. Ми мали вже ось-ось перемогти, але просурмили відбій, і виграли ті з білими пов’язками{50}.

Поручник Дуб не промовив ні слова і збентежено, хитаючи головою, пішов геть, але зараз же знову повернувся від штабного вагона і гукнув Швейкові:

— Закарбуйте собі всі: прийде час, і ви будете переді мною скавчати.

На більше він не був спроможний і знову попрямував до штабного вагона, де капітан Заґнер саме допитував одного бідолаху з 12-ї роти, якого затримав фельдфебель Стрнад. Цей солдат почав уже тепер дбати про свою безпеку в окопах і звідкись зі станції приволік оббиті бляхою дверцята від свинячої кучі. Солдат стояв виструнчившись, з вибалушеними від переляку очима і виправдувався: він, мовляв, хотів взяти ці дверцята зі собою до траншей як охорону проти шрапнелі, попросту хотів убезпечитися.

Скориставшись з нагоди, поручник Дуб проголосив довгу промову про те, як треба поводитись солдатові, у чому полягають його обов’язки стосовно батьківщини і монарха — верховного головнокомандуючого і найвищого військового повелителя. Якщо в батальйоні знаходяться подібні елементи, їх треба виполоти, покарати і позбавити волі. Це базікання було таке гидке, що капітан Заґнер поплескав винного по плечу і сказав йому:

— Біс з вами! Якщо ви дійсно накоїли це з дурного розуму, то вдруге цього не робіть. Адже це дурниці. Дверцята поставте на місце, звідки ви їх взяли, і йдіть під три чорти!

Поручник Дуб прикусив губу і вирішив, що, власне, тільки від нього залежить все спасіння підірваної дисципліни в батальйоні. Тому він ще раз обійшов усю територію вокзалу і біля одного складу, де великими літерами по-мадярськи і по-німецьки було написано: «Курити