Читати книгу - "Шмагія"

Аякже, марно сподівалися! Уже за п’ять днів роги стали помітні, а за два тижні відросли до первісної довжини. Рогопила притягли за шкірки, вшановуючи останніми словами, історія повторилася. Із третього разу сім’я зрозуміла: марно.

І впокорилася з виглядом нащадка.

Жилося маленькому Грині в таборі несолодко. Дорослі, особливо старовіри, косували на «роганя» несхвально, а то й із побоюванням. Могли брикнути ні за що – коли під гаряче копито потрапляв. Однолітки проходу не давали. Діти – кати, гірші за дорослих. Це Гриня швидко відчув на власній шкірі. Добро ще, коли просто обсміють із голови до ніг. Рогатий шибеник уродився незлостивий, найчастіше сміявся разом із усіма. Він вивчив назубок: смішні – гарні. Смішні завжди допомагають одне одному. Бо смішні – це ті, з кого сміються. А ось ті, хто сміється, воліючи почати сміятися першими і скінчити останніми…

Траплялося, скривджений китоврасик утікав додому в сльозах, запекло тупочучи копитами.

Битися він не любив.

Але вивчився – через лихо, без любові. Із цього часу його почали обходити десятою дорогою.

І все б далі в Грині, напевне, добре склалося, якби не кохання нещасливе. Любові, як відомо, всі в будь-якому віці покірні, а вік у Григорія був для пристрастей дуже привабливий. Вляпався юний китоврас у чалу красуню, на два роки старшу за незграбного кавалера. По самі кінчики рогів уляпався.

Красномовством Гриня ніколи не відзначався. А коли побачив чалу, й зовсім занімів, застиг на кшталт монумента на площі 3-го Едиктарію в Ятриці. Зрештою він набрався сміливості: червоніючи та затинаючись, зізнався в любові предметові своїх зітхань.

Чала зміряла героя оцінюючим поглядом. Підморгнула:

– Що, змучився геть? Ну давай. Я не проти.

І недвозначно розвернулася до отрока крупом.

Гриня сторопів. Він же розраховував, що чала, в найкращому разі, вислухає його заникувате белькотіння хоча б до середини. А тут… раптом… відразу… До такого бурхливого розвитку подій він був не готовий. Навіть у найзухваліших мріях Гриня уявляв кохання зовсім інакше.

– Агов, заснув? Я чекаю!

Чала грайливо хльоснула його хвостом по грудях.

Цю феєрію пристрасті він запам’ятав на все життя. Додому Гриня повернувся над ранок, змучений і щасливий. На губах у нього блукала дурнувата посмішка. З нею він заснув, із нею і прокинувся до полудня. І відразу, забувши про сніданок, помчав до коханої.

Його зустрів не погляд – спис із жалом з байдужого подиву.

– Малий, ти з глузду з’їхав? Гадаєш, пов’яжу життя з рогатим виродком?! Скачи-но звідси, дурило. Схочу – сама покличу. Ні, не завтра. Й не післязавтра. Кумедний ти… Йди-йди, цапок…

Якщо звергають когось із небес у безодні пекла – то страшна річ. Він до коханої – всім серцем, всією душею. А вона… Її, виявляється, цікавила аж ніяк не його душа. Зовсім інша, цілком певна частина тіла, що у цапів за чутками грандіозніша, ніж у наймогутніших китоврасів. Жива іграшка, утішний виродок, із яким можна крутнути хвостом наліво, а потім відігнати, як обридлу муху. От і вся любов.

Смішні – це ті, з кого сміються.

Хотілося втопитись. Із розмаху застромити собі в груди що-небудь гостре. Раз і назавжди припинити цей біль, у порівнянні з яким тілесні страждання – ніщо. Наїстися грибниці кажанника: від неї, кажуть, спершу виростають крила, несуть у ніч, у безгучні спалахи блискавиць, а потім крила підламуються, блискавиці гаснуть, залишаючи лише вічну пітьму. Гриня скакав геть від табору, в степ, без дороги, куди очі світять. Він мчав довго, а коли стемніло й закривавлене сонце поглинула чорна пащека обрію, упав знесилений.

Могутнє тіло трусило від ридань.

Юнак сам не помітив, як заснув.

Збудила його надокучлива комашня. Виявилося, що заснув він у вогкій низині, котра кишіла гнусом. Відпльовуючись, відмахуючись руками й хвостом, Гриня кинувся навтьоки й незабаром виявився на битому шляху. А там прибився до мандрівних перекупників і твердо вирішив ніколи не повертатися до табору.

Сім місяців він гуляв із новими приятелями від міста до міста, від села до села, навантажений скринями та торбами з товаром. Надивився, обтерся серед людей. Одного разу зрозумів: він для перекупників – дешева робоча сила, кінь з рогами, що говорить. Отоді Гриню й зманила бандерка закладу «Бабільонська Блудниця», запропонувала місце викидайла.

Нове життя Григорієві сподобалася. Робота нескладна: одного вигляду китовраса вистачало, щоб знавіснілий хам роздумав кривдити дівчаток. Копитами обробить – добре, ручиськами зачавить – ще не лихо, але ж ще й на роги підніме, ц-цаписько! Нахаби не знали, що грізний викидайло – істота мирна й навіть сором’язлива. Одним словом, Гриня був задоволений, бандерка щаслива, дівчатка захисника любили без тями, а міське життя просто-таки заворожувало китовраса строкатістю та незбагненністю! Шкода, Доступні Сестри незабаром накинули оком на рогатого. Втома й наплив клієнтів їм не перешкодили. У вільний час то одна, то інша забігали до Грині. Спочатку він бентежився та лякався, однак щоразу поступався палкому натискові. Далі дібрав смаку. Схуд, змарнів; шерсть потьмяніла, збилася в ковтуни. «Довго не витримаю, – зітхав бідолаха. – Ці й мертвого піднімуть, і живого вкладуть…»

Наступного ранку він тихцем накивав копитами з міста.

Поки на смерть не заїздили!

Біля Фергонця його ловили работоргівці-мустангери – китоврас на невільницькому ринку коштував великі гроші! – та Гриня порвав з десяток ласо, вломився в ліс і втік. До осені перебився з лісорубами: дерева валив нарівні, колоди тягав за трьох. Ставилися до нього з повагою. Сила в лісорубів цінувалася, а силоньки Григорієві не бракувало. Однак ледь настав час розрахунку, старший платити відмовився.

– Прожер ти, братику, весь свій заробіток, – тужно повідомив він.

Гриня не знав, скільки він «прожер» і скільки заробив, але дуже засмутився. Звичайно тихий, він раптом розгнівався, посунув на старшого. Кутиком ока помітив, як інші беруться за сокири. І тільки плюнув з серцем.

– Гаразд, отримай від щедрот. Знай мою добрість! – старший пожбурив йому під копита жменю дріб’язку.

«Повернутися в табір? – гірко думав китоврас, вибираючись на шлях. – Годі, наблукався світами…»

До вечора він ледь не завербувався до війська. У корчмі край шляху Гриня зіткнувся з родичем. Родич хизувався шкіряною попоною, що густо обросла металевими бляшками. На поясі, що охоплював людський живіт китовраса, висіли меч і кинджал. У куті купою валялися кіраса, шолом, лук і сагайдак зі стрілами.

– Гайда до нас, не пожалкуєш! – палко переконував Гриню сірий у яблуках вояк, підливаючи вина в олив’яний кухоль. – Окремий ескадрон розвідки й флангової підтримки! З самих наших. Тільки ротмістр – людина. Але,