Читати книгу - "Морські казки: Казки про Mелюзину і морських людей"

Ідуть хлопці, минають села та міста, ріки та гори, і прийшли в чудесний ліс. А на узліссі хатка на курячій лапці.

Повернули і стукають:

– Добрий день. Хто тут живе?

Аж виходить із хати стара-престара баба.

– Хочемо найнятися на роботу, – просяться хлопці.

Подивилася баба на них і каже:

– Добре, дам вам роботу. Я давно шукаю таких молодців. Будете служити в мене рік, а тоді просіть, що хочете.

На другий день нагодувала їх, показала на табун коней:

– Женіть у степ, – наказала. – Маєте їх пасти й сторожити.

Погнали хлопці коней у степ і граються собі, а Вилупка як найменшого посилають коней завертати.

Була в тому табуні жеребна кобила. Почав Вилупок їй найкращої трави носити, годувати. А через кілька днів привела кобила лошатко. Вилупок тішиться, бо має тепер з ким гратися: до гурту його не приймають. Дасть господиня хліба на обід, а він половину з того лошаті несе.

Так проминув рік, лоша й каже:

– Слухай, побратиме, завтра баба кожному за службу дасть те, що хто собі вподобав. Ти ні золота, ні багатства не бери, тільки скажи, що хочеш мене, старе згребло, що над дверима лежить, клубок із нитками, що в баби під подушкою, голку, що носить стара в пазусі, щітку й старий гребінець, що на вікні. А вже тоді ми не пропадемо.

Пригнали увечері коней додому, повечеряли, переночували, а вранці стара каже:

– Ну, синочки, закінчилася ваша служба. Скажіть, кому чим заплатити?

Той каже стільки-то дукатів, той захотів ще більше – ледве баба розплатилася з ними.

– А ти що хочеш? – питає баба Вилупка.

– Не хочу я, бабко, платні, – каже хлопець, – подаруйте мені лошатко. Брати підуть, бо сильні, а я залишуся позаду. А з лошатка викохаю коня та буду їздити.

– Та навіщо тобі лоша? За твоє старання – вибирай коня. Котрого хочеш?

Згадав хлопчик слова лошака й знову своє:

– Не хочу коня, лише те лошатко, що на пасовищі народилося. І других речей не хочу, а дайте мені старе згребло, що над дверима лежить, клубок із нитками, що у вас під подушкою, голку, що носите в пазусі, щітку й старий гребінець із вікна.

Здивувалася стара, що хлопець знає про всі ці речі, але що поробиш, обіцяла кожному з братів те, що попросить.

Попрощався хлопець з бабою і побіг до свого лошати.

Бачить – братів уже нема, поїхали. Сів на своє лошатко і також рушив у дорогу. Доганяв, доганяв братів, але наздогнати не міг.

А брати за той час найнялися до якогось пана фірманити, пастушити, орати. Доїхав туди Вилупок і теж найнявся. Як побачили його брати, то ще гірше почали зневажати.

Думали брати, думали, як би позбутися меншого брата, і надумали сказати панові, ніби Вилупок може таке зробити, чого ніхто в світі не робив.

Пішов один з братів до пана і каже:

– Наш Вилупок хвалиться, ніби він може роздобути такого когута, що кожної години кукурікає стільки раз, скільки годинник показує.

Кличе пан Вилупка до себе і говорить:

– Чув я, що ти можеш привезти мені такого когута, якого на світі нема. Кожної години він стільки разів піє, скільки годинник показує.

– Не чув я про такого когута, пане, – відповідає Вилупок, – а хто чув, той і привезти може.

Пан вислухав Вилупка чемно, а тоді показав у вікно:

– Подивися на тих повішених – як не привезеш мені того когута, і тебе таке чекає. Я їх повісив за непослух.

Пішов Вилупок до лошака, гладить його і гірко плаче.

– Чого плачеш, побратиме? – питає лошак.

– Біда, повісить мене пан, – відповідає хлопець. – Брати набрехали, ніби я можу привезти такого когута, що піє кожної години по стільки разів, скільки годинник показує.

– Не журися, – каже кінь. – Кажи панові, най дає торбу грошей.

Дав пан гроші. Вилупок осідлав коня і поїхав.

Приніс його кінь на море, а там стоїть крамниця.

Каже лошак:

– Іди до крамниці і купи сувій полотна.

Купив хлопець сувій полотна, взяв під пахву і далі поїхали. Від'їхали недалеко, а тоді лошак каже:

– Я дмухну на полотно, а тоді кидай його на воду.

Лошак дмухнув, Вилупок кинув полотно на воду, й зробився міст.

– Голку не загубив ту, що баба дала? – питає лошак. – Коли не загубив, кидай позад себе, аби забилася в полотно.

Кинув Вилупок голку, і рушили полотняним мостом. Їдуть, а полотно попереду розмотується, а ззаду змотується знову в сувій.

Переїхали на другий берег, взяв хлопець полотно під пахву – і далі в дорогу.

Довго чи недовго мандрували, а під лісом побачили хату.

Каже лошак:

– В отій хаті живе баба, в неї сидить на поді той когут. Іди, просися на ніч. Баба засне, а ти ще почекай, поки собака, який бабу стереже, вийде надвір і все обнюхає. Тоді тихенько вийди, пристав драбину і лізь за когутом. Злови його за дзьоб, аби не заспівав, і біжи з ним до мене.

Зробив хлопець, як радив лошак, впустила його баба до хати на ніч, а він не спить, чекає, коли баба засне. Вже й захропіла стара, але хлопець почекав ще, коли собака все обнюхає. Тоді вийшов з хати, приставив драбину, взяв когута за дзьоб – і тікати. Прибіг до лошака, сів на нього – і гайда до моря.

Та заболіла рука, в якій тримав когута, і хотів хлопець перейняти його в другу руку, але випустив дзьоб, і когут запіяв.

Почула баба свого когута, побила собаку, що не догледів, а тоді сіла на ступу і – доганяти.

Чує Вилупок великий гуркіт за спиною.

– Що бачиш позаду? – питає лошак.

– Бачу вогняну хмару.

– То баба за нами женеться. Дай дмухнути на щітку, кидай її позад себе.

Зробив хлопець, як радив лошак, і позаду зробився ліс густий, як щітка. Баба залетіла в ліс, зачепилася за дерево, і лапка в ступі зламалася.

Закричала баба:

Рубайся, грабочку,

Тешися, лапочко.

Най я наздожену

Свого когуточка!

Грабочок рубається, лапка тешеться, і баба сідає на ступу, далі мчить.

Оглянувся Вилупок, а баба вже перейшла ліс.

– Дай дмухнути на гребінь і кидай його позад себе, – каже лошак.

Кинув Вилупок гребінь, і стали позаду гори льодовиті, ковзкі, як скло.

Ковзала баба, падала, але таки видерлася на гору, з'їхала з неї і далі за Вилупком женеться – ось-ось зловить.

Але то вже було коло самого моря. Кинув хлопець сувій на воду, й зробився міст. Як