Читати книгу - "Брамник"

Руал ступнув йому назустріч, присів, розкинув руки, потім підстрибнув і проспівав:

— В’ю гніздечко на гілці, хробачка несу я діткам…

Чаклун невпевнено тупцював на місці, втопивши голову в мереживному комірі. Маленька Гарра — Руал глянув на неї мигцем — так і обімліла на своїй жердині.

Руал підстрибнув ще, змахуючи руками, як крильми, і продовжив голосніше, рішучіше:

— Пташка в клітці нудьгує, її гніздечко пустує… Цвірінь! Цвірінь! — і таємниче поманив старого пальцем.

Той поки не міг вирішити, що таке Руал. Однак, заінтригований, він забув про дівчинку й захопився незнайомцем — обережно наблизився, простяг тремтячу руку, наміряючись торкнутися Руалового обличчя.

Ільмарранен ухилився, присів, підібрав кілька дерев’яних ґудзиків, створених невдалим чаклуванням старого, підкинув один догори:

— Цвірінь!

Ґудзик зі стукотом упав на лускату підлогу. Старий підвів врунисті брови. Руал кинув другий гудзик — під поглядом старого він обернувся на чорне пташине перо й довго падав.

Маленька Гарра, спостерігаючи за дивним дійством, зачаїла подих.

Ільмарранен кинув третій ґудзик.

Він описав у повітрі дугу й раптом завис без руху. Чаклун пробурчав заклинання — ґудзик писнув, змахнув короткими крильми й вилетів геть. Старий, здивований своєю удачею, скосив око на Руала, знизав плечима, потім стяг кучеряву перуку, від чого голова його в обіймах коміра стала схожа на темну горошину посеред тарілки.

— Цвірінь, — хрипко сказав старий і підкинув перуку.

Вона обернулася на величезну стару облізлу ворону, яка важко опустилася на підлогу й кинула на старого томливий, таємничий погляд. Потім ляснула крильми, піднялася невисоко над підлогою і зиґзаґами вилетіла з кімнати, зникла десь у лабіринті коридорів. Старий задоволено посміхнувся і зашкутильгав слідом, забувши, очевидно, і про Руала, й про Гарру.

Дівчинка схлипнула на своїй жердині. Ільмарранен дивився вслід старому. Його охопило гостре, пронизливе, ніколи раніше не звідане почуття.

Усі бачили, як незнайомець, що казна-звідки взявся, виніс із печери чаклуна викрадену напередодні дівчинку. Усі чули плутану, недоладну розповідь Гарри, й жоден собака на селі не смів тепер засумніватися, що на вогник до Гарана й Літи приблукав великий, могутній маг.

Поки накривали столи, просили дозволу доторкнутися, шепотіли, гомоніли, заглядали в очі й запопадливо посміхалися, поздоровляли та цілували руки, Ільмарранену здавалося, що примха долі закинула його в минуле. Але, засинаючи на найкращій перині в селищі, він згадав раптом розгублені очі, що сльозилися, похилі плечі старого та маленьку голову, яка весь час трусилась на широкому мереживному комірі. І знову пронизливий, незнайомий раніше, майже фізичний біль здавив йому горло. Що це, жалощі?

Він глибоко зітхнув, повернувся на інший бік — і почув тихий, глузливий смішок, ніби всередині власної голови. О Небо, знову! Це було схоже на божевілля.

* * *

Ми залишили замок барона, й днів за два перед нами розгорнувся степ.

Я ніколи раніше не бачив степу, тому ці рівнинні простори, вкриті твердою, випаленою сонцем травою, справили на мене складне враження. Села тут рідко траплялися, і ми тепер часто ночували біля вогнища під відкритим небом.

Цілий тиждень я болісно звикав до своєї ролі наживки на гачку, та потім якось заспокоївся, навіть відчув дивне полегшення. У всякому разі, ще гірше нічого не знати. А винагородою за страхи, що мене інколи все-таки навідували, стали наші стосунки з Лартом, які значно потеплішали.

Вдень ми по черзі правили каретою, а вечорами розкладали багаття, вечеряли й вели тривалі бесіди. Про Третю Силу, за негласною угодою, — анічичирк. Я, розчулений, згадував дитинство, а Легіар розповідав кумедні й страшні магічні байки, головним героєм яких була завжди одна й та сама людина — я незабаром здогадався про це, хоча Ларт називав її весь час по-різному. Напевне, вони були друзями з тим чоловіком — у Ларта дивно світилися очі, коли він говорив про нього:

— У кого завгодно може виникнути дурнувате бажання. Якось улітку я скучив за зимою, взяв та й засипав своє подвір’я снігом… Ну то й що? А один дружок мій знайшов вулкан на узбережжі та взявся розігрівати виверження. Не клей дурня, кажу йому… Знаєш, що він мені відповів? «Я хочу перетворитися на лаву, щоб відчути, як це — бути лавою, що вивергається з вулкана».

Ларт дивився у вогонь, полум’я грало в його очах, і мені здалося — тільки на мить! — що вони відбивають світло багаття нерівно, ніби зволожені.

— Знаєш, кожен маг ризикує, коли перетворюється на щось… Що могутніша та сильніша твоя нова подоба, то більший ризик, що не зможеш повернутися до колишньої. Бути магом не значить бути всемогутнім, кожне серйозне магічне діяння вимагає зусиль, а зусилля ці скорочують життя навіть великих… Отже, я сказав йому — не божеволій. Навіщо тобі ця гра з вулканом? І знаєш, що він мені відповів? Я повинен відчути, що це таке.

Він замовк. У полум'ї багаття я побачив раптом ліс, потім будинок, далі постать людини в чомусь, що нагадувало човен.

— І він став лавою? — спитав я пошепки.

Ларт кивнув:

— Він завжди робив, що хотів. Він вліз у вулкан і розтікся по схилу, спалюючи траву й кущі. Я стояв і дивився, як дурень… А потім він повернувся у свою подобу. І знаєш, що сказав?

Він знову замовк, і я змушений був запитати:

— Що ж він сказав?

Ларт відірвав погляд від вогню й подивився на мене:

— Він сказав: НІЧОГО ОСОБЛИВОГО. І пішов у якусь портову таверну пити кепське вино й купатися голяка при світлі смолоскипів, а портові дівки верещали, й він перетворював їхнє волосся на струмки… У кожної дівки на голові — водограй. Я сказав: «Ходімо додому». А він: «Відчепися»… Якби хто-небудь на світі посмів мені сказати «Відчепися»!

Вогонь згасав, я підкинув гілок. Ларт не бачив уже ні мене, ні багаття — він весь перебував там, де бешкетував той його приятель…

— Ну, тепер ти розповідай, — сказав Легіар після паузи.

Я знизав плечима:

— Та про що ж?

— Про що хочеш…

— Ну, в мене брат є двоюрідний… Коли ми були малі, уся родина якось за столом сиділа, й на вечерю була риба — тріска… Знаєте, є така дрібна, смачна риба… Він вибирав на тарілці тих рибинок, які випадково позбулися голови, й робив це непомітно.

Я замовк.

— А навіщо він це робив? — спитав Ларт.

— Щоб голови не залишалися на тарілці… Мати дивилася, хто скільки з’їв, по риб’ячих