Читати книгу - "Биті є. Макар"

Патлатий Фома недобро зиркнув у бік перфектного, демонстративно вмостився за Макарів столик, підняв догори худу руку:

– Офіціант! Пляшку «Немиров» і відкрий при мені! Знаю я вас…

– Заплатиш? – запитав Макара.

– Ясна річ, чувак! – Макар зрадів зустрічі. – Як твоя автомийка? Ми з тобою середній клас у цій країні будуємо чи ти ще в кіоску з шаурмою ішачиш?

– Яка автомийка, Саню? – після другої Фома став відвертим, як нудисти на пляжі.

– Ти ж збирався автомийку відкрити. Хвалився – двір є. Гроші зібрав…

Фома захитав головою, махнув – наливай!

– Гроші на дозволи і хабарі пішли… Двір розбомбили… конкуренти. Добре, що не підпалили. А то без даху залишився б. Там у нас на ДВРЗ будинки – один біля одного. Піврайону би вигоріло.

– А менти? Треба було… – ляпнув Макар, сам себе засоромився. – Ну, ясно… Так ти тепер…

Фома вишкірився, кивнув у бік перфектного.

– Козла бачиш? На нього працюю. Офіціантом у цьому хліві. Падло, «чай» заникав.

Макар усміхнувся спантеличено.

– Фома, ти… придурок чи як? Ну, не вийшло з автомийкою… Хіба ми задля того у виші парилися, щоб тарілки розносити? Чувак, ми обрані! Своя справа, середній клас…

– Це всі депутатські шістки разом зі своїми хазяями так високо над реальністю літають чи тільки ти? – вишкірився Фома.

– Я шістка? Пацан, у мене своя фабрика! Я вже й забув, як біля депутата тирлувався.

– Фабрика? – скривився Фома. – Якась «матуся» подарувала?

Макар налився червоним. Смикнувся.

– Ось тільки не треба мене трахати! Я заради своєї справи сам усіх навкруги трахав! А ти думав, отак просто?! Ні, чувак! Працював конкретно. З ранку до ночі. І вночі! Маю результат. А ти… Якого біса ти у лузери записався? Ну, не вийшло раз… Спробуй вдруге. Трахни це життя!

Фома розсміявся мляво, відкинув порожню пляшку, підняв руку:

– Офіціанте, мать твою! Горілку! І м'ясну нарізку з лівого холодильника! Не з правого, від якого тхне! Знаю я вас…

– Фома…

– Саня! У цій країні ніколи не буде середнього класу. – Фома маятником розхитувався на стільці, усміхався придуркувато. – По-чесному?… Свою справу?… Нереально. Наші он… Хто на базарі торгує, хто вшивими манагерами по офісах, хто й досі тикається – хоч якоїсь роботи шукає. Тільки покидькам щастить.

– Ти зараз назвав мене покидьком? – Макар ухопив Фому за барки, смикнув до себе. – Чувак! За базар треба відповідати.

– Відповідаю! Ти покидьок! – розреготався Фома.

– Лузер кінчений! Сука! Що ти про мене знаєш?! – Макар підхопився, відштовхнув Фому. Обернувся до перфектного. Тицьнув у Фому пальцем. – Мій друг платить!

Сунув до апартаментів – криголам. І всі ті вітри, калюжі, цигани і обісцяні кути – по цимбалах! Не зупинять! Ні цигани, ні калюжі, ні Фома та інші лузери, які тільки й уміють про життя розпатякувати. А спробували би… нічір трахнути! Характеру би вистачило?! Не знав, що перфектний уже відібрав у Фоми конверт із зарплатнею, що в кутку кухні двоє дужих охоронців методично вибивають із Фоми дух, а та мала хвойда, що вона колись «розвела» Макара на секс… її вже давно прибили, і ніхто й не поплакав, тільки пораділи: хай краще у землі гниє, ніж посеред порядних людей погані хвороби розносити…

Зупинився біля парапету цирку і раптом подумав, що, поки його любить Нані, жодна падла не насмілиться зруйнувати його життя. Похолов. Вихопив мобільний.

– Нані… – кричав у ночі. – Без тебе мені нема життя! Без тебе – неможливо…

Двадцять шостого листопада о шостій ранку Нані стояла у дверях під'їзду будинку біля цирку в легкому светрику, лосинах і самих лише капцях на босу ногу, щосили намагалася умовити себе звикати до того, що Саша і надалі від'їжджатиме на автівці надовго, та перед очима – широкий шлях, трактор, сумні мамині очі і тьмяний тато…

Макар натис на клаксон – фа!

– Прощавай, люба, – всміхнувся з автівки, вмикнув двигун.

«Кіа» вилетіла на проспект… Макар однією рукою тримав кермо, другою вкинув у бардачок тугий пакунок: Мартині сто тисяч гривень поїхали до Ковеля разом з механіком, бо вирішив раптом, що повинен привезти Нані неймовірний дарунок на свій день народження.

Нані біля під'їзду геть змерзла. Спішила до ліфта, тремтіла.

– Чому він сказав «прощавай»? – чіплялася до слів. – Ні! Не хочу навіть думати про це… Усе буде прекрасно! Саша повернеться скоріше, ніж я думаю, а я… устигну підготувати йому сюрприз, свято. День народження. Добре, що обмовився…

Захопилася – ай справді! Годі думати про зле! Свято… Вона покличе робітників, щоби допомогли їй повністю звільнити вітальню апартаментів від хазяйчиних речей. Досить компромісів! Тут стоятимуть два дизайнерські крісла від Казалі і диван від Крістіана Зузунага. Між ними – прозорий столик зі скла. Все! А! Ще квіти… Крокуси… Саша теж – її єдина квітка. Інших не існує.

Умостилася на кухні з блокнотом і мобільним: ох і непросто терміново замовити крісла з Італії, диван із Данії. Рознервувалася – а раніше не можна? Вона платить! Розсердилася, жбурнула блокнот – аж під холодильник залетів. Геть розстроїлася. Ухопила довгу дерев'яну виделку, що нею зручно м'ясо на сковорідці перевертати, заходилася блокнот з-під холодильника визволяти. Намацала ще щось. Витягла.

– Що це? – крутила у руках звичайний целофановий пакет. І відкривати незручно – не навчена чужого торкатися. А цікавість бере.

– Тільки гляну, – вирішила врешті.

Обережно підняла за краєчок – з пакету на підлогу випав маленький записник. І оксамитова коробочка, що в них зазвичай ювелірні прикраси ховаються. Нані відсунула записничок, відкрила оксамитову коробку.

– Жах! – розсміялася. У коробочці сяяла дебела чоловіча каблучка білого золота з незграбним чорним каменем. Під каблучкою листівка.

«Сашко! Мій несамовитий Бог! Обожнюю! Кохаю! Жадаю! З днем народження, щастя моє!

Навіки твоя Марта».

– Що це? – прошепотіла.

У кутку листівки приписка – «1 грудня 2009 p.». Звідки ж Нані знати, що передбачлива Марта заздалегідь коханцю подарунок на день народження приготувала? Баклан допоміг, хай йому грець. Ще влітку все товк: «Конфіскат, конфіскат… За копійки біле золото». І чого ж не взяти? Марта і собі тоді цяцьок накупила, і оце Сашкові… Традиційно під холодильником приховала.

Нані жбурнула коробку з гидливим відчаєм. Підхопилася, до дверей. Зупинилася, обернулася до записника, тихо пішла назад. Підняла з підлоги чужі записи.

«Сашкові Макарову: "Кіа Сіїд" – 17900 дол. США; одяг – 5324 дол. США…»

Ну, і далі за текстом… Малий записник упав, підняв немислиму вселенську куряву. Світ задихнувся й помер. Нані закрила долонями вуха, ніби останній жалібний стогін вчорашнього щастя