Читати книгу - "Відчай"

А що я йому відповів тоді, подумав Ісаєв, він же погодився зі мною… Ага, я начебто сказав, що російський письменник повинен безупинно нагадувати мільйонам, що вони люди… В нього летітиме каміння, гнилі помідори, дротики навіть… Такий літератор загине — осміяний і зганьблений… Але такі мусять бути! їх не може не бути… І поки опльований і принижений письменник говоритиме, що Добро є Добро, а чорне — це не біле, люди залишатимуться людьми, інакше їх перетворять в тупе стадо…

А він відповів, що втратити константу духу й моралі, яким служить істинна російська література, можна тільки один раз… «А ви, — сказав він мені, чекісту, який не приховував від нього правди, тому що вірив йому, — хочете втягнути літературу в бійку! А втім, вас можна зрозуміти… Вам треба виконати страшенно трудне завдання, ви шукаєте допомоги де завгодно… Ви ладні навіть від літератури зажадати суто агітаційної роботи, та чи буде користь?»

Ну й як? Була користь, спитав себе Ісаєв. Чи десь, колись, у чомусь все перекосило? Коли? Де? В чому? Хто?

— Не спиться? — тихо спитав Валленберг.

— Не спиться…

— Тепер уже не заснете.

— Чому? — здивувався Ісаєв. — Поверніться на правий бік і лічіть до тисячі — заснете… Завтра у нас буде аналіз Цезаря, дуже важливий реферат.

І він знову згадав свою бернську квартирку, батька, Воровського, Мартова, Аксельрода, Зінов'єва, Дана й відразу збагнув, чому побачив обличчя цих людей: «реферат» був їхнім улюбленим словом — турнір ідей; нехай переможе найрозумніший — не найсильніший, розум могутніший за силу, бо не минущий, а постійний…

…Сашенька, сказав він собі, синку, любі мої, простіть мені… З моєї вини ви опинилися в жорнах… Я не вірю жодному слову цього Аркадія… Я знаю, як вони злякалися, коли я вліпив Деканозову; страх не прощають, за приниження страхом мстяться… І не просто, а кров'ю…

14

Розуміючи, що ситуація в Політбюро все ще лишається хисткою через відкрите благовоління Старого Демона до Вознесенського, маршал без упину вибудовував комбінації, які зміцнили б його позиції. Те, що він устиг — після краху Жукова ще — підкинути Старцеві на «друзів» по Політбюро, поступово, затаєно, неквапливо зріло в голові Коби.

Питання з Молотовим вирішено — трохи треба почекати; після наступного арешту членів Єврейського антифашистського комітету дружину міністра закордонних справ посадять — вражина; Ворошилов скомпрометував себе у війну, епоха кінноти минула, Тухачевський був правий, усі сталінські фаворити — Клим, Будьонний і Кулик не змогли протистояти німцям, тікали, фронт тріщав; Каганович не береться до уваги; Шверник добре зарекомендував себе як суддя на перших пробних процесах проти меншовиків і технічних інтелігентів, але не тягне на самостійність; Андреев — списана фігура, Хрущов — мужик, у Мікояна сиділи діти, Булганін піде за тим, хто сильніший.

Один Єгор Маленков, якого я повернув до Москви, я, і ніхто інший, зрозумів раз і назавжди: без мене він — ніщо.

Звичайно, оскільки безумний Старець забув, де народився, вважає себе квасним російським патріотом, я не можу — принаймні формально — претендувати на першу роль; прізвища не міняв, пишаюсь, що мегрел; Єгор — перший, я — за ним; ще побачимо, хто сильніший: Фуше чи Талейран? А Єгор зовсім не Талейран, а якщо і Талейран, то кишеньковий.

Життя привчило Берію до того, що дрібниць не існує; саме тому інформація про Ісаєва, чиє ім'я раніше, до панічного повідомлення Деканозова і Комурова, пам'ятав невиразно (Лео Треппера і Шандора Радо знав, керівники «Червоної капели», обох бачив на процесах, легше в голові закарбовувались не прізвища, а обличчя), а цього Штірліца, який гнав якусь інформацію про бернські переговори німців з Даллесом, навіть не уявляв собі; потім і зовсім забув цей псевдонім — готував зустріч у Ялті, обробляв документи, не до агентури, доля всього світу вирішувалась…

Але тепер, коли наближалася бійка, коли Старець може викинути вибрик і віддати портфель глави уряду Вознесенському, ситуація все ще була несприятлива, і якщо справді Ісаєв бабахне книжку про ту службу, яку тоді очолював він, Берія, його недруги дістануть у руки козир, а в Політбюро всі його недруги, бо розуміють: він знає про кожного з них усе, абсолютно все, без винятку…

Тому, прийнявши Комурова на дачі, як і умовились, у неділю, запросив його на прогулянку по піщаних доріжках соснового бору, що спускався до річки, де біля причалів стояли потужні катери (влітку любив дивитися на молодих купальниць, і коли вибирав якусь найстрункішу — полковник Саркисов через годину доставляв голубоньку до столу: фрукти, вино, коньяк, ванна, солодкий момент чекання любові під накрохмаленим простирадлом, потім швидке прощання: «Ось тобі, ясочко, подарунок — облігація дріб'язкова, всього двісті карбованців, але чує моє серце — на наступному розиграші виграє п'ять тисяч»; говорив так тому, бо брав у Наркомфіні «для оперативних цілей»).

Комурову вірив безсумнівно, тому міркував з ним уголос, немов перевіряючи на генералові логіку своїх умовиводів:

— Хазяїн страшенно полюбляє всі подробиці про Гітлера, — він раптом зло посміхнувся. — Ще б пак… Так от, цей ваш Ісаєв, якщо він справді спілкувався з Борманом і Шелленбергом, бував на доповідях у Гіммлера, може розповісти багато таких деталей, які Коба проковтне… Але всієї інформації зразу віддавати не можна… Треба дозувати, щоб розпалити в ньому інтерес… Я подумав би, як підкинути Абакумову ідею, спочатку повернувши до цього вашого Штірліца, щоб той — під запис — сказав: «Але про найважливіші відомості, що мають виходи на завтрашній день — Гітлер заклав фугаси про запас, — я розповім лише товаришу Сталіну». Розумієш?

— Товариш Сталін «зека» не прийме, — впевнено відповів Комуров.

— То посели його на дачі, надінь на нього форму: повернувся Герой, перевірка закінчилася, він чистий, не зсучився, як такого не показати Йосифу Віссаріоновичу?!

— Не дуже розумію смислу комбінації, — признався Комуров. — Що це дасть — у зв'язку з Вознесенським? І потім, ми втрачаємо його як свідка на процесі Валленберга, він наш козир…

Берія здивувався:

— Чому? Його можна переводити на дачний режим хоч завтра… Разом з Валленбергом… Відпустіть дружину… Начебто відпустіть… Придумайте щось із сином… Виступить на процесі Валленберга, дамо орден, а далі — моя турбота…

— Лаврентію Павловичу, ви не бачили цієї людини… Випадок особливий…

Берія здивовано глянув на нього:

— А що, ти вже не в змозі влаштувати так, щоб я особисто подивився на нього?.. Потрібна санкція товариша Абакумова? То попроси! Скажи, мовляв, Лаврентій Павлович просить вашого дозволу, товаришу міністр!

Комуров образився:

— Якщо