read-books.club » Детективи » Репортер 📚 - Українською

Читати книгу - "Репортер"

145
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Репортер" автора Юліан Семенов. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 38 39 40 ... 76
Перейти на сторінку:
цього виступ на загальних зборах з розгромом сумного паперу і повторення власних пропозицій — діло, вважай, почне крутитися. Звичайно, й тут без паперів не зрушиш з місця — спочатку записка про оформлення, характеристики, об’єктивки, чекання рішення — словом, усе, як і належить (у двадцяті роки легко подорожували: більшовики в еміграції настраждалися, їх Захід не вабив, та й тоді міг поїхати кожен, хто хотів). Далі, певна річ, почнуться бесіди, складання плану, погодження оптимальних цін, аналіз усіх статей можливої попередньої угоди — місяці минуть, безсонні місяці, коли кожна ніч пойнята жахом… Ніколи не забуду, як одного разу в Мадріді іспанський колега вибачився переді мною: «Дорогий дон Чурін, не сердьтесь, я мушу покинути вас на сьогоднішній вечір і завтрашній ранок, щойно подзвонили з Лондона, дуже цікава пропозиція, я замовив квиток на вечірній рейс — інакше пропустимо вигідну угоду…» Та якби мені запропонували в Лондоні безплатний проект нового будівельного комбінату — все одно раніше ніж через місяць не виїхав би, якщо взагалі вважали б за доцільне послати мене: «А чому запропонували саме йому? Чи немає там чогось такого-сякого?!» І пошлють замість мене несусвітнього дурня, а в будь-якій справі найважливіше — особистий контакт, без нього — кінець, скільки часу витрачається, щоб «притертися», навіть у сім’ї до кінця днів відносини будуються, а вже в бізнесі — тим паче… © http://kompas.co.ua

… Я впав, бо мене — після багатьох років перебування в кріслах — охопив страх… Саме страх… Я тяжко, безупинно думав про те, що буде зі мною, якщо допущу якусь помилку, чітко уявляв собі той жах, коли мене зніматимуть з роботи, той фатальний ранок, коли за мною не прийде машина і треба буде штовхатися в метро, поспішаючи на роботу в якусь будівельну контору, йти через чавкотливу грязюку, спотикатися на погано поструганій підлозі барачного коридора, освітленого тьмяною лампою, мерзнути біля плитки, ввімкнутої потай від пожежної інспекції, — їм байдуже, що холодно й сиро, є інструкція, і все, — от і не дозволю… Коли б я наважився зібрати бригаду шабашників — золоті люди, трудяги, — жив би собі на втіху, заробляв би від душі, але вже пізно, ставки зроблено.

Страх в’ївся в мене поступово, спроквола. Він входив разом із звичкою до пільг: хороший санаторій, двозмінна машина, лікувальне харчування, чудова поліклініка. Взагалі пільги ці нормальні, тому що держава звільняє мене від суєти, даючи змогу цілком поринути в роботу. Не може керівник стояти в черзі за м’ясом — він тоді не про справу думатиме, не про загальне благо, а про те, як би впоратися по господарству… Ех, матінко моя рідна, налагодили б сервіс, дали б людям можливість безстрашно, по-чесному калимити — не було б цього роз’їдаючого страху за майбутнє… Алогічні ми люди, справді! Кому охота перевиконувати план? У наступному році тобі цей перевиконаний, здобутий кров’ю план зроблять нормою… Ніякого резону отак гріти чуприну, краще притримати, працювати в міру… Звідки на нас така напасть?! Затиснути, не пустити, не дозволити заробити? Заздрість властива всім народам, але ті рахувати вміють: «Я йому дозволю, зате й з нього одержу від душі». А ми — непорушні: «Не дам», от і все…

… Незабаром після нашої розмови Павло Михайлович сказав, що питання я порушив цікаві, «будемо вирішувати, давайте конкретні пропозиції». Отоді я й зрозумів: наближається поїздка, треба готуватись, і я знову зустрівсь із Завером — тайкома від Кузінцова, — й попросив у нього найунікальніший камінь.

Старий віддав смарагд старовинної роботи, в діамантах; я передав йому сто тисяч, більшу частину того, що мені заробив Русанов. Правда, заробив їх я, особисто я, він тільки приніс, у моїй владі накласти резолюцію — «так» чи «ні», резолюція до законів здорового глузду застосовна далеко не завжди, і доти, поки я маю право черкати червоним олівцем угорі зліва на сторінці службових документів, у моїх руках майбутнє. Але життя е життя, воно внесло свої корективи. Те, про що я мріяв, збулося, але я — велінням долі — опинився серед ворогів того, що могло б дати мені другу молодість. Та — ні, не вийде, ставки зроблено.

XXI

Я, Роман Шейбеко

Початок операції був нелегкий; Штик жовтів на очах, вуха стали пласкими, довгими, немовби він носив важкі сережки, хоч увесь той час, поки його роздягали, мили й піднімали в операційну, вони були маленькими, по-заячому приплюснутими до черепа, що стікав кров’ю.

Він почав жовтіти, коли мій колега, анестезіолог Валі-заде, вигукнув:

— Кисень закінчився!

Я вже приступив до трепанації, Грінберг працював з рваними ранами на грудях та брюшині; якщо кисню не дати через кілька хвилин, Штик помре.

Я зрозумів, що просити операційну сестру Клавочку марно, вона нічого не зможе зробити; такий випадок у нас уже не вперше: слюсар клініки одержує сто десять, за такі гроші смішно вимагати ретельності в роботі, напевне працює за сумісництвом — наша «економія» схожа на нерозумну плюшкінську скнарість. Безглуздо економити на сірниках, а в нас навіть на нитках економлять — хворих, буває, нічим зашивати; скажи комусь, не повірять, але ж це правда!

Зірвавши рукавички й маску, я побіг на п’ятий поверх — там стояв запасний балон, закинув його на плече і вваливсь у ліфт для хворих; дядя Федя, відставник, котрий прийшов до нас, щоб не померти від незвичного сидіння вдома, підсобив, підключили кисень, і я, облившись йодом, повернувся до операційного столу, з жахом чекаючи гіршого.

— Серце працює, — сказав Валі-заде, — дихає краще.

… Коли людина перестає дивуватися — їй кінець як особистості. Професіоналізм, здавалося б, мусить убивати це велике почуття, — стимулятор творчості. Ніколи не забуду, яке враження справило на мене оповідання Твардовського про пічників, надруковане в «Огоньку», оце справжня проза, гімн професіоналу, що не стомлюється дивуватися з власної праці, яка холодну хату робить рідною домівкою…

… Лікар нині подібний до священика; нікому так не сповідаються, як нам: ми ладні відпустити хворим усі гріхи, аби тільки видужали… Скільки історій розповідають вони, вдивляючись у твої очі, намагаючись вивідати вирок собі! Один пацієнт — коли я заспокоював його брехнею — згадав, як Олександр Трифонович з подивом прочитав Указ про нагородження його орденом Трудового Червоного Прапора в день шістдесятиріччя, а скільки тоді геройських зірок роздавали літературним пігмеям, скількох голих королів представляли країні «тонкими психологами, стилістами й творцями нового жанру прози й поезії»?! Що маємо — не бережемо, втративши — плачемо. Твардовський не втратив рідкісного дару

1 ... 38 39 40 ... 76
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Репортер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Репортер"