Читати книгу - "Оголений нерв"

— Включи мізки та подумай логічно, — сказав Льоня. — Якщо Геник буде за кермом, а двом потрібно стріляти, то здогадайся з трьох разів: хто візьме в руки зброю?

— Не до жартів, — відмахнувся від нього Іван. — Давайте краще подумаємо, хто піде добувати автомат.

— Я, — сказав Геник. — Ідея була моя, тож я і піду.

— Отакої! — Льоня ляснув долонями по колінах. — Він піде! Приїхали до Геника родичі без самого Геника! Я піду.

— Хлопці, я — пас! — підняв руки вгору Іван. — Щось мені стрьомно. А якщо дізнаються, що не місцевий? Що тоді? Гаплик?

— Хто не ризикує, той не п’є шампанське, — усміхнувся Льоня.

— А хто п’є, той ризикує бути отруєним, — відповів у тон йому насуплений Іван.

— То, може, ти й стріляти побоїшся? — примружив очі Льоня.

— Спочатку давайте спробуємо дістати автомати, — відповів він.

Хлопці ще раз розібрали в деталях свій план і вирішили діяти найближчих вихідних.

Розділ 21

Настя налила води в останню лунку з розсадою помідорів, пішла в садок за хатою, сіла на лавку під вишнею. Тільки тут вона могла відпочити душею, милуючись весняними барвами. Під деревами зацвів синьоокий барвінок, простелився килимком, радіє теплу. Пустун-вітер бавився білою піною вишні, а теплий і вогкий дух порушеної пухкої землі приємно лоскотав жінці обличчя. Настя вдихнула весняне повітря на повні груди. Нестерпно солодко пахли дерева, облиті цвітом. Легкий подих вітру — і на соковиті листочки барвінку вже спадають легкими хмаринками пелюстки.

У будинку віяло тишею та сумом. По кутках дрімала темрява, і все у кімнаті Насті вперше здалося сірим і незатишним. Вона сіла на диван, огледілася. Усі речі на своїх місцях, усе так, як було при мамі. Біля порога її капці, подаровані Настею на день народження, ніби мама щойно взула калоші й вийшла на город або посидіти з сусідкою на вулиці біля паркану. На краєчку дивана — мамина квітчаста хустка. Настя взяла її, вдихнула запах — хустинка ще берегла мамин аромат. І так стало сумно без матері! Жінка відчула себе по-дитячому беззахисною та покинутою. Разом із мамою з її життя зникло щось світле, життєстверджуюче, тепле. Тривожне почуття неминучості шаленою хвилею накотило зненацька, готове роздушити в ній останню краплинку надії.

— Матусю, — Настя вткнулася обличчям у хустинку, і біль, який давно накопичувався в душі, перейшов усі межі й полився невтішними сльозами. — Моя мамочко, де ти? Мені погано без тебе, — скиглила побитим собакою. — Чому ти не сказала мені, що поїдеш? Я б тебе від себе не відпустила.

Настя довго плакала. Здавалося, з її життя зникло найсвітліше, залишивши сіре, невідоме, невизначене й жахливе. Її душив біль втрати єдиної людини, якій вона могла в хвилину щастя або найбільшого душевного неспокою розкрити всю себе й знайти підтримку, почути відгук своїх почуттів.

— Матусю, моя хороша, — впівголоса говорила жінка крізь сльози, — якби ти знала, як мені тяжко! Іванна нарешті помирилася з Геником, але ж я бачу, що у них напружені стосунки. Якби ти, матусю, була поруч, було б усе інакше. Свекруха мене почала недолюблювати, можливо, навіть і зневажати, а я… Я не можу спокійно слухати, як вона радіє перемогам сепаратистів. Мамо, ти навіть не уявляєш, що у нас коїться. Світ перевернувся догори дриґом. Йде антитерористична операція, гинуть молоді хлопці, а навколо мене стільки бидла, яке радіє з їхніх смертей, обзиваючи справжніх героїв укропами, нациками, фашистами. У мене вже серце тліє від болю. Мамо, ти мене розумієш? Я знаю, що так, бо ти сама мати, у тебе чуйне, вразливе й добре серце. Якби ти була тут, ти плакала б за кожним загиблим юнаком, як за своїм сином. Мамо, так тяжко без тебе!

Настя дала собі волю виговоритися. Вона розповідала про всі події так, ніби мати могла її чути. Розказала про міста, які взяли під свій контроль самопроголошені командири, про жителів Донбасу, яких «ніхто не чує», про масове зараження сепаратизмом та про проголошення ДНР, а потім і ЛНР, про заклики до референдуму.

— Мамо, якби ти була тут, то не впізнала би багатьох своїх знайомих, — продовжила жінка. — У них ніби чорт вселився. Хіба можна ненавидіти рідну землю? Свою країну? Ти мене навчила любити свою землю, і тепер серце крається за її долю. Чому? Мамо, чому люди стали такі злі? Навіщо вбивають одне одного? Ой, мамо, якби ти була поруч, мені було б набагато легше. Можливо, ти б змогла мені розтлумачити, що я зробила не так у вихованні своїх дітей? Де схибила? Чому Іванна радіє, коли передають про вбитих наших солдатів? Відкрито вона про це не говорить, але ж я не сліпа, бачу, як вона аж підстрибує від радощів. Геник зовсім не такий. Він чутливий, вразливий, такий, як ми з тобою, мамо. Я ж однаково виховувала дітей, а вони тепер ніби вороги. Скажи мені, мамо, як жити далі? — тужила жінка, не помічаючи, що тихий вечір уже зазирнув у вікно і розклав тіні по кімнаті.

Зморена, виснажена жінка поклала мамину хустку під голову, натягла на себе плед. Повний місяць завис у темному небі, зазирнув у вікно, де недвижимо лежала згорьована гарна жінка, по-дитячому згорнувшись калачиком…

Вранці весняне сонце впустило свої промені у вікно хати і веселий сонячний зайчик застрибав по кімнаті, віддзеркалившись від люстерка на столі. Настя прокинулася, глянула на годинник. «Господині твоєї нема, а ти все цокаєш», — подумки звернулася до нього. Вона обережно відсунула вбік Барсика, який не оминув нагоди підлізти до сонної жінки й розвалитися поруч. Кіт потягнувся, смачно позіхнув, задоволено замуркотів. Настя нагодувала кота й поспішила повернутися додому. Потрібно було знайти вільну хвилинку, щоб допомогти свекрусі на дачі, бо вже бурчить, що повна хата людей, а допомагати нікому. З тієї дачі зиску мало — земля піщана, скільки не лий води — все мало, але свекруха звикла в ній довбатися, щось та й зберуть по осені. Може, відправити на вихідні Іванну? Нехай би розвіялася, а то сидить вдома перед комп’ютером, де нема реального життя. Іноді виходить кудись з подружками, і то ненадовго. Інші матері мріють про таких доньок-домосідок, а Настя хвилювалася. У матері викликала тривогу така замкнутість молодої дівчини, яка не мала хлопця