Читати книгу - "Оголений нерв"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Не розумію, — кажу синові, — чому така кількість правоохоронців з такою зброєю, в бронежилетах, не може знищити блокпост тих шмаркачів. Під’їхали, полосонули з вікон автівки автоматами — і все!
На зворотному шляху дещо прояснилося. На тому самому блокпості біля Слов’янська ті ж самі правоохоронці стояли біля так званих ополченців, мирно розмовляли та жартували. Син сказав мені, що таке бачить не вперше. Ось тобі наша славетна міліція! Чого ще чекати від неї?
Того ж вечора пошаруділа сторінками старого записничка, знайшла номер телефона чоловіка, з яким колись разом навчалася, зараз він мешкає в селі неподалік Слов’янська. Зателефонувала, щоб дізнатися, хто стоїть на блокпостах за містом.
— Добре всіх знаю особисто, — розповів він, — переважно там молодь 16—20 років. Порядних хлопців там немає, більшість колишні в’язні, які звільнилися і не влаштувалися на роботу. Також зібрали усіх наркоманів та пияків, яким байдуже що робити, аби платили гроші.
Поцікавилася, чи знає він, за скільки хлопці продалися.
— Не знаю, бо не хочу навіть вітатися з такими покидьками, — почула у відповідь.
Тепер зрозуміло, чому від них так смердить — збіговисько людей, які гниють зсередини. Син жартома називає їх блокпости «смердючками», і не дивно — гнилі не тільки зуби, а й душа, а з неї більше смороду».
Настя ще раз перечитала написане, залишилася задоволеною. Перед тим, як підписатися «Віра Сєвєродонецька», дописала: «Втім, це лише моя особиста думка». Хотіла одразу відправити допис електронною поштою Людмилі, але не втрималася — написала ще один, про жінок та чоловіків-провокаторів. Наприкінці так само вказала, що то лише її особиста думка.
Розділ 20
Геннадій колупався у «форді», коли до нього підійшли Льонька та Іван.
— Лугандія! — радісно та привітно сказав Льоня.
— Привіт, — стримано привітався Іван.
— Що, коник поламався? — запитав Льоня.
— Профілактика, — пояснив Геннадій, — щоб був, як піонер, завжди готовий.
— Правильно, — мовив Льоня і почав заглядати під відчинений капот.
Він дав кілька порад, і поки вони щось лагодили, Іван зайняв сидіння водія, ввімкнув музику. Йому здалося, що задрімав під заспокійливу мелодію інстументалки… А коли розплющив очі й прислухався до розмови хлопців, притишив музику, вийшов із авто.
— Про що мова? — спитав, позіхнувши на весь рот. — Про блокпости?
— Так, — відповів Геннадій, — розповідав про них Льончику.
— І що цікавого я проспав? — поцікавився Іван.
— Генику стало соромно за наших правоохоронців, тож він має виконати їх обов’язки, — пояснив Льоня.
— Тобто? Махати смугастою палицею й косити бабло?
— Ходімо в салон, — запропонував Геннадій, скоса поглянувши в бік дідуся, який уже вкотре проходив повз них, вигулюючи песика, — а то ми добазікаємося.
— Наша міліція нас уже давно не береже, — продовжив хлопець, коли вони перебралися в автівку й зачинили дверцята, — це не новина. Я спостерігаю за блокпостами «смердючок» не один день. І ось які зробив висновки.
Геннадій замовк. Він уважно поглянув на кожного. Великий добряк Льонька дивився прямо в очі, Іван міцно стис губи, в очах — цікавість. Схоже, що Гена вагався перед тим, як заговорити.
— Друзяки ви мої, — сказав він, видихнувши, — я вважаю, що потрібно роздобути зброю і починати діяти, поки сепари не окупували повністю нашу територію.
Іван закліпав очима.
— Тобто? — запитав він.
— Не можна сидіти склавши руки і чекати, поки хтось за нас прибере «смердючок» з блокпостів, — продовжив Геннадій. — За моїми спостереженнями, зазвичай там стоять ненавчені сепари, їх небагато, і часто вони або п’яні, або накурені, з ними можна впоратися легко, коли є зброя. Головна перепона — професійний боєць, який стоїть віддалік і командує. Видно одразу військовий вишкіл, з ним впоратися буде складніше.
— Ти… ти так говориш, ніби ми вже погодилися, — запинаючись, розгублено сказав Іван і ще швидше закліпав очима.
— Або так, ніби ми озброєні до зубів вояки, — зауважив Льоня. — Ніхто з нас трьох не служив у армії, тож навіть не знаємо, як поводитися зі зброєю.
— То невелика проблема, — відповів йому Геннадій, — у кожного вдома є Інтернет, можна дізнатися все, що душа забажає.
— А зброя? У тебе є? — запитав Іван.
— Нема, але можна добути.
— Де? — в один голос спитали хлопці Геника.
— Є одна ідея, — таємниче посміхнувся юнак, — але спочатку я хочу почути: ви зі мною?
— Спочатку поділися своїми замислами, — сказав Іван.
— Підтримую, — підняв руку вгору Льоня.
— Ми їдемо до найближчого блокпосту. Куди? У село, до бабусиної тітки Дуні. Зупиняємося у неї на кілька днів, щоб не привертати уваги, гостюємо, допомагаємо щось полагодити. Один з нас там не світиться, а йде на блокпост і вдає з себе місцевого, який хоче записатися в ополчення, розповідає, як ненавидить укрів, правосєків і бандерівців. Його приймають, видають автомат, вночі ми його забираємо разом зі зброєю. Далі — ноги в руки і подалі від того місця. Навчаємося стріляти і з автівки розстрілюємо якийсь блокпост.
Льонька почухав потилицю, Іван дістав цигарку.
— Не дими в машині, — попросив Геник.
— Ти думаєш, так легко вбити людину? — запитав Іван. — Одне діло набити комусь пику, але вбити… Не кожен зможе. Особливо ти, Льончику, не зміг би.
— Я зараз не про це думаю, — відповів хлопець. — Продумую план Геника. Ніби непоганий, але… Нам замало одного автомата. Потрібно в першу чергу «зняти» вояка, дати по ньому першу чергу. В цей час «смердючки» встигнуть зорієнтуватися, хай би в якому стані вони були — спрацює інстинкт самозбереження. Потрібно відкрити вогонь по них одночасно з двох боків.
— Згоден, — зітхнув Геник, — я про це не подумав. І що б я без тебе, Льончику, робив? Твій холодний розрахунок дуже доречний.
— Якщо вдасться здобути автомат таким чином, — додав Іван.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оголений нерв», після закриття браузера.