Читати книгу - "Переслідуваний"

та це вже не мало значення. На цих машинах не було куленепробивних шин. Ближча до Річардса лопнула з таким гуком, наче туди хтось динаміту заклав. Машина знялася в повітря велетенським птахом і, з виттям перелетівши через узбіччя, врізалась у стовбур могутнього береста. Від удару ліві дверцята відскочили геть. Водія, наче торпеду, викинуло крізь лобове скло, і він, пролетівши ярдів тридцять, з тріском гепнув у зарості вощанки.

Друга машина неслася майже з такою самою швидкістю, тож Річардсові довелося вистрілити чотири рази, перш ніж він поцілив у шину. Поруч з ним пирснули піском дві кулі. Машина задиміла, крутнулася на місці й тричі перевернулась, розкидаючи довкола скло та метал. Зіп’явшись на ноги, Річардс помітив, що на сорочці в нього, трохи вище пояса, повільно розпливається темна пляма. Він пострибав назад, потім упав долілиць: вибухнула друга патрульна машина, і над ним, наче шрапнель, пролетіли уламки.

Річардс підвівся важко дихаючи, з рота його вихоплювалися дивні звуки, що нагадували скімлення. Біль то хапав за бік, то відпускав.

Амелія Вільямс, мабуть, могла б утекти, але вона навіть не зробила такої спроби. Жінка ніби вросла в сидіння, витріщившись на палаючу поліційну машину. Коли Річардс сів поряд, вона сахнулась.

— Ви повбивали їх. Ви повбивали цих людей.

— Вони хотіли вбити мене. І вас також. Поїхали. Швидко.

— Вони не хотіли вбивати мене!

— Газуй!

Вона натисла на газ.

Від її маски молоденької заможної домогосподині, що повертається додому з покупками, лишилися самі клапті. З-під маски визирало печерне створіння, в якого сіпалися губи і яке дико зиркало на всі боки. А може, те створіння завжди там сиділо.

Миль за п’ять під’їхали до придорожньої крамниці та заправної станції для машин на повітряній подушці.

— Зупиніться, — сказав Річардс.

41 проти 100…

— Виходьте.

— Ні.

Річардс тицьнув їй пістолета під праву грудь, вона запхикала.

— Не треба. Будь ласка…

— Вибачайте. Але в нас замало часу, щоб ви могли розігрувати роль примадонни. Виходьте.

Жінка вийшла; Річардс зісковзнув із сидіння вслід за нею.

— Дозвольте спертися на вас.

Він обхопив Амелію за плечі й кивнув пістолетом на телефонну будку поряд з морозивним автоматом. Вони почовгали до будки, наче кумедна водевільна пара. Річардс скакав на одній нозі. Він страшенно стомився. Перед його очима знову розбивалися машини, летіло торпедою чиєсь тіло, вибух розкидав уламки, і все повторювалось, мов на плівці.

Власник крамниці, підтоптаний добродій з білим волоссям і прикритими фартухом кощавими ногами, вийшов і стривожено витріщився на них.

— Гей, — гукнув він несміливо, — чого вам тут треба? В мене сім’я. Ідіть собі далі. Будь ласка. Я не хочу неприємностей.

— Зайди до хати, старий, — сказав Річардс.

Чоловік пішов.

Річардс упхався в будку, важко сапаючи, вкинув п’ятдесят центів до автомата. Тримаючи пістолета й трубку в одній руці, набрав «0»:

— Який це комутатор, операторе?

— Місто Рокленд, сер.

— З’єднайте мене з вашими «Теленовинами», будь ласка.

— Ви можете набрати самі, сер. Номер…

— Наберіть ви.

— Ви бажаєте…

— Набирайте!

— Гаразд, сер, — промовив незворушний голос.

У Річардса в вусі заклацало й затріщало. Кров на сорочці потемніла й набрала брудно-пурпурового кольору. Він одвів погляд. Так почувався краще.

— Роклендські «Новини», — пролунало в трубці. — Таблоїд БТБ номер шістдесят дев’ять сорок три.

— З вами говорить Бен Річардс.

Запала довга мовчанка. Потім почулося:

— Слухай, придурку, всі ми любимо пожартувати, але ця історія затяглась, і людям уже не до…

— Заткни пельку. Щонайбільше через десять хвилин ти матимеш підтвердження моїх слів. А якщо ви підтримуєте з поліцією радіозв’язок, то можеш запитати хоч зараз.

— Я… одну хвилинку…

Стукнула покладена трубка, почулося далеке завивання. Коли трубку знову взяли, голос був твердий, діловий, хоча й трохи збуджений.

— Де ви там, чоловіче? Половина поліції східного Мену щойно проїхала через Рокленд… приблизно о тринадцятій десять.

Річардс витяг шию й подивився на вивіску над крамницею.

— Це місце на околиці. Тут є крамниця Джілла, а поряд — повітрянозаправна станція на шосе номер один. Знаєш, де це?

— Атож…

— Тепер слухай ти, придурку. Я не для того подзвонив, щоб розповісти свою біографію. Вишліть сюди репортерів. Негайно. І дайте повідомлення в ефір. Сенсаційна новина. Я захопив заложницю. Її ім’я — Амелія Вільямс. Вона із… — Він подивився на жінку.

— Із Фалмута, — пробелькотіла жалюгідним голосом Амелія.

— Із Фалмута. Гарантія безпеки — або я її вбиваю.

— Господи, за таке можна одірвати премію Пулітцера!

— Ні, можна просто накатати в штани, та й годі, — сказав Річардс. У нього почало паморочитись у голові. — Головне, щоб усі знали. І хай лягаві штату теж знають — усім має бути відомо, що я не один. Троє патрульних уже пробували нас зупинити.

— Що з патрульними?!

— Я їх постріляв.

— Усіх трьох?.. Чорт забирай! — Голос, уже не в трубку, зарепетував: — Дікі, підключайся до національного кабелю!

— Якщо вони стрілятимуть, я уб’ю її, — сказав Річардс, намагаючись надати щирості своєму голосові, як ото в старих гангстерських фільмах, які бачив у дитинстві. — Якщо вони хочуть урятувати цю жінку, хай пропускають мене.

— Коли…

Річардс повісив трубку й вибрався з будки.

— Допоможіть мені.

Жінка обійняла його за поперек і, побачивши кров, поморщилась.

— Ось у яку халепу ви вскочили…

— Еге ж.

— Це божевілля. Вас уб’ють.

— Їдьте на північ, — пробелькотав він. — Тільки на північ.

Важко дихаючи, він усунувся в машину. Так уже ведеться на цьому світі: завжди мусиш кудись заходити й звідкись виходити. У вухах його тоненько задзижчала якась безладна мелодія. Амелія Вільямс виїхала на дорогу. Її гарна кофтина в чорно-зелену смужку замазалась Річардсовою кров’ю.

З усіх боків чулося наростаюче завивання сирен.

40 проти 100…

Вони проїхали п’ять миль, перш ніж люди почали вибігати з будинків, щоб подивитися. В багатьох у руках були фотоапарати. Річардс відчув полегкість.

— Патрульні стріляли в кришки циліндрів, — спокійно промовила Амелія Вільямс. — Це була помилка. Атож, помилка.

— Якщо той придурок цілився в кришки циліндрів, а влучив у лобове скло, то приціл на його пістолеті, мабуть, заввишки футів зо три.

— Це була помилка!

Вони в’їхали в якесь місто. «Мабуть, Рокленд», — подумав Річардс. Котеджі. До будинків, що вишикувались уздовж пляжу, ведуть доріжки.

«Готель „Бриз“». «Приватна дорога». «Для нас із Петті». «Вхід заборонено». «Елізабет на відпочинку». «У порушників межі стрілятимуть». «Під хмарами». «Напруга 5000 вольт». «Чарівне гніздечко». «Охороняється дресированими собаками».

Хворобливо цікаві очі та жадібні, від вуха до вуха усміхнені обличчя виглядають із-за дерев. Крізь розбите вітрове скло чути галас телевізорів, що працюють на батарейках. Все це нагадує якийсь дивовижний, безглуздий карнавал.

— Цим людям — аби