Читати книгу - "Кладовище домашніх тварин"

до унітаза відлити, сліпо щурячись на надміру яскраве світло флуоресцентних ламп. І раптом та сама невідповідність, яку він шукав, пронизала свідомість, і його очі широко розплющилися. Неначе дві половинки однієї головоломки, які мали бездоганно доповнювати одна одну, вдарилися з глухим стуком і розлетілися в різні кутки.

Увечері Джад розповів йому, що втратив пса в десятирічному віці — Спот заплутався в купі іржавих дротів, поранився й помер від гноїння ран. Але наприкінці літа, коли вони з Джадом гуляли до «Кладвишча домажніх тварин», дід говорив, що його собака помер від старості і похований там, — він навіть зміг вказати на надгробок, хоча написи давно стерлися.

Луїс злив воду, вимкнув світло і повернувся в ліжко. Щось тут було не так, і вже за мить він зрозумів що. Джад народився в перший рік нового століття і тоді, на «Кладвишчі», казав, що Спот помер у перший рік Великої війни. Тобто йому тоді було чотирнадцять, якщо він мав на увазі початок війни в Європі. Або ж сімнадцять, якщо він казав про вступ Америки у війну.

Але сьогодні ввечері Джад сказав, що йому було десять, коли пес помер. «Та, зрештою, він же старий чоловік, — подумав Луїс. — Міг просто переплутати дати». Крід і сам помічав за собою, що часом стає забудькуватим — не може пригадати імена чи адреси, які раніше зринали в пам’яті без зусиль, а іноді прокидається зранку й не пам’ятає, що запланував зробити звечора. Та для свого віку Джад іще до біса в добрій пам’яті. У нього ще навіть не маразм, а так, легка забудькуватість. Не дивно, що старий не пам’ятає, коли саме помер його пес та за яких обставин, якщо це було більше сімдесяти років тому. Забудь, Луїсе.

Та йому не вдалося одразу заснути. Певний час він так і лежав, повністю при тямі, прислухаючись до порожнього будинку та завивання вітру над карнизами.

Якоїсь миті він, сам того не усвідомлюючи, заснув. І раптом йому почулося на сходах повільне шаркання босих ніг. Він подумав: «Облиш мене, Паскоу, дай мені спокій. Що зроблено, те зроблено; мертве лишається мертвим», — і кроки стихли.

І скільки б усього дивного та незбагненного не ставалося згодом, Луїса більше ніколи не турбував привид Віктора Паскоу, ні уві сні, ні наяву.

23

Наступного ранку він прокинувся о дев’ятій. Яскраве сонце світило у східні вікна спальні. Дзвонив телефон. Луїс підняв слухавку.

— Так?

— Привіт! — мовила Рейчел. — Я тебе розбудила? Сподіваюся, що так.

— Ти мене розбудила, сучко, — він посміхнувся.

— О, як вульгарно, старе ти вайло. Я намагалася до тебе додзвонитися вчора ввечері. Ти був у Джада?

Він завагався лише на мить:

— Так, у Джада. Ми випили пару банок пива, а Норма приготувала щось на кшталт святкової вечері. Я думав тобі подзвонити, але ж ти знаєш…

Вони трішки погомоніли. Рейчел переповіла йому сімейні новини (те, без чого він точно міг би обійтися). Луїс відчув легку зловтіху, коли почув, що її батько дуже швидко лисіє.

— Хочеш поговорити з Ґейджем? — запитала Рейчел.

Луїс усміхнувся:

— Так, було б добре. Та не дозволяй йому кидати слухавку, як минулого разу.

Шарудіння по той кінець дроту. Краєм вуха він почув, як Рейчел просить малого сказати «Привіт, татку».

Зрештою хлопчик вимовив:

— Тать, пливіт.

— Привіт, Ґейдже, — весело сказав Луїс. — Як у тебе справи? Як життя? Ти там ще не розбив дідусеву підставку для люльки, як тоді? Сподіваюся, скоро ти це зробиш. А ще можеш викинути в смітник його колекцію марок.

Ґейдж щось весело лепетав секунд із тридцять, додаючи у своє хрюкання і булькання трохи вже відомих слів: «мама», «Еллі», «дід», «баба», «машина» (Луїс із цікавістю відзначив, що це слово малий вимовляє на манер янкі: «м’шииина»), «фуй» і «кака».

Нарешті Рейчел забрала в Ґейджа слухавку, попри протести малого, і Луїс відчув значне полегшення. Він дуже сумував за своїм сином і шалено любив його, але підтримувати розмову з ще-навіть-не-двохрічним малим було так само неможливо, як грати в крібідж зі сновидою: мало того, що карти розлітаються по всіх усюдах, так тебе ж іще й обіграти можуть.

— А в тебе як там справи? — поцікавилась Рейчел.

— Усе гаразд, — відповів Луїс без тіні сумніву. Він знав, що, коли Рейчел запитала в нього, чи був він увечері у Джада, а він відповів ствердно, вони пройшли точку неповернення. Раптом він почув у своїй свідомості голос Джада Крендала: «Людське серце твердіше за камінь… Людина ростить, що здужа, а опісля жне плоди того». — Але трохи нудно, якщо бути чесним. Я скучив.

— Тобто ти хочеш сказати, що тобі не подобаються твої канікули в глушині?

— Та ні, я люблю спокій, — чесно сказав він. — Але вже за добу він встигає остогиднути.

— А можна я поговорю з татком? — почувся позаду голос Еллі.

— Луїсе? Тут Еллі.

— Дай їй слухавку.

Вони з Еллі поговорили хвилин п’ять. Вона торохтіла про ляльку, яку їй купила бабуся, про подорож з дідусем на скотний двір («Боже, як же там смердить, татку!» — торочила мала, а Луїс подумав: «Від твого дідуся тхне не краще»), як вони самі пекли хліб та як Ґейдж утік від Рейчел, коли вона намагалася його переодягнути. Ґейдж побіг по коридору і покакав прямо в кабінеті у дідуся. («Ай, молодець», — зрадів Луїс, і велика усмішка сама налізла на його обличчя.)

Він уже думав, що все обійшлося — принаймні сьогодні зранку, і хотів уже було просити, щоб Еллі віддала слухавку мамі, як дівчинка запитала:

— А як там Черч, татку? Він скучив за мною?

Усмішка так і застигла на його вустах, та він відповів з нотками імпровізованої легкості в голосі:

— Гадаю, з ним усе добре. Я віддав йому вчора залишки тушкованої яловичини і відправив погуляти. Ми ще не бачилися сьогодні, та я тільки прокинувся.

І Луїсові подумалося: «О, з мене б вийшов ідеальний вбивця — холоднокровний, як гадюка. „Докторе Крід, коли ви востаннє бачили покійного?“ — „Вчора за вечерею. До речі, він їв тушковану яловичину. Відтоді ми не зустрічалися“».

— Поцілуй його за мене.

— Фу, сама його цілуй! — відказав Луїс, і Еллі розсміялася.

— Хочеш іще поговорити з мамою, татку?

— Так. Дай їй слухавку.

Вони поговорили ще пару хвилин. Про Черча більше мова не заходила. Вони обмінялися теплими словами, і Луїс поклав слухавку.

— Ну ось і все, — звернувся він до порожньої сонячної кімнати. А найгіршим було те, що йому зовсім не було зле і він нітрохи не почувався