Читати книгу - "Колекція гадів"

Його співбесідник, власник нахабного голосу, навпаки, виявився молодим хлопцем із широким відкритим обличчям. Денисові навіть здалося: він бачив цього нахабу, причому зовсім недавно. А ось коли і де — згадати не міг.

— Так, шановний, — тон хазяїна будинку не віщував нічого хорошого. — Значить, по чужих горищах лазимо? І чого ж ти тут шукаєш? Щось украсти хотів?

Денис мовчав. Він просто не знав, що сказати, як збрехати. Визнавати себе сільським злодюжкою не хотілося. Якщо Анатолій Федорович викличе зараз місцевого дільничного, то буде абсолютно правий. Хлопчисько забрався до нього на подвір'я. Висновки однозначні — красти.

Нехай ще вісім днів тому пузатий добродушний дільничний тиснув їм із Максимом руки як справжнім героям. Тепер він змінить свою думку. По селу відразу піде поголос: Денис Черненко по чужих хатах лазить. Як воно буде матері, а особливо — бабусі Галі...

Головне — на своє виправдання Денис нічого не зможе сказати. Довести, що хазяїн замовив своєму знайомому викрасти трьох гадів із тераріума, а потім мало за них заплатив, і тепер крадій на розбори приїхав, неможливо. Навіть якщо його і вислухають, доказів не буде. Тепер Черненко був переконаний: тут Анатолій Федорович свою колекцію гадів не тримає.

— Мовчати будемо? Великий німий? На мене дивитися, щеня! — викрикнув хазяїн, взявши хлопця пучками пальців за підборіддя і піднявши голову. Денисові нічого не лишалося, як сміливо дивитися просто йому в очі. — Мовчиш, значить?

— А ви, Федоровичу, його ременякою по задниці, — втрутився молодик. — Ремінь я позичу, в мене хороший, армійський. Все одно такому належиться.

— Непедагогічно, — промовив хазяїн, не повертаючи голови. — В мене є інші методи. Більш дієві. Пішли зі мною, шановний.

Підштовхнувши Дениса в спину, він звелів йому йти до сараю. Для певності молодик таки стиснув хлопця за лікоть, аби той нікуди не вирвався. Та Черненко навіть не думав тікати. Їх двоє, і вони його все одно зловлять. Краще йти до кінця.

Не катуватимуть же вони його. Не пектимуть вогнем. Хочеться в це вірити.

До того ж Білан, мабуть, усе бачив. І саме в цей час щось мудрує. Ні, вирішив Денис. Він обрав правильну тактику. Що б не сталося — мовчати.

Тим часом Анатолій Федорович витягнув із кишені в'язку ключів, знайшов потрібний, відчинив замок. Заштовхнув полоненого всередину, зайшов сам. Помацав рукою стіну, знайшов вимикача. Клацнув. Над стелею загорілася самотня лампочка, що звисала на дроті.

Аж тепер Денис зрозумів, куди потрапив.

Уздовж стінок сараю на підлозі по периметру стояли скляні прямокутні акваріуми різної величини. Скільки їх — хлопець не встиг порахувати. Та не менше десятка, це точно. В кожному ворушилося щось бридке. Видно, світло розбудило мешканців цього сараю.

Без перебільшення — жахливих мешканців.

Просто перед ним, лише в якихось п'яти невеличких кроках, лежала товстезна смугаста зміюка. Пласка голова, захована дотепер у складеному в кільця тулубі, повільно висунулася на поверхню. Господар узяв довгу палицю, що стояла біля стіни, підійшов до скляного помешкання гадини, легенько стукнув у прозору стінку. Змія поволі підняла голову, висунула роздвоєного язика з пащі, показавши два отруйних зуби.

— Вона дуже дратівлива, — спокійно сказав Анатолій Федорович. — Це — австралійська тигрова змія. Її отрути вистачить, щоб убити чотири сотні людей. Скількох вона вже кусала — не знаю. Я називаю її Маруся. Вона — гордість моєї колекції. Подобається?

Денис далі мовчав, ніби загіпнотизований поглядом тигрової змії. Зате за його спиною озвався молодик:

— Значить, ви їх тут тримаєте?

— Найбільш небезпечну частину колекції — так. Для того, до речі, цю хату купив. Перевіз я все це сюди лише три тижні тому. Думаю, кого б знайти, аби за всім цим хазяйством приглядав. Не сидітиму ж я тут вічно. Ти не знаєш, до речі, нікого?

— Подумати треба, — промовив молодик. — А це хто?

— Це? — палиця хазяїна перемістилася ліворуч від змії Марусі, до іншого скляного прямокутника, де повільно повзла по спеціально покладеному пеньку тоненька змійка з невеличким хрестиком на пласкій голові. — Звичайна ефа. Живе в Центральній Азії. Теж отруйна, але сила її отрути дещо перебільшена. Маруся кусне — відразу гаплик. А ця потвора калікою може залишити. Людина, скажімо, осліпнути може. Чи м'язи паралізуються назавжди. Ти, піонер-герой, уважно дивися, — хазяїн поплескав його по плечу. — І слухай, я для тебе все це кажу. Ось поруч із ефою — справжня гримуча змія. Зараз вона спокійно лежить. Але варто мені кілька разів стукнути по склу — вона стрепенеться. Тоді ти почуєш, як тріщить он та шишечка в неї на хвості. Тільки вона затріщить — все, змія готова атакувати.

Денис, щоб не показати, як йому страшно, відвів очі. Ліворуч він побачив два невеличких акваріуми, у яких завмерли дивні ящірки.

— Привіт, — молодик фамільярно штовхнув один акваріум носаком. — Давно не бачились.

— Це, шановний, гекон та хамелеон. Вони людському життю не загрожують. Ну і наостанок познайомлю тебе ще з двома моїми годованцями. Он там, бачиш, дивись уважніше, — хазяїн поклав руку на потилицю полоненого, змушуючи зробити два кроки до скляної коробки, — скорпіон звичайний. Поруч — тарган із Таїланду. Бач, який великий. На відміну від скорпіона, не кусається. Та все одно коли такий по тілу пробіжить, приємного мало.

— Невже, Федоровичу, вся ця гидота вам подобається? — щиро поцікавився молодик. — Мене від них усіх верне. Особливо — від таргана.

— З моєю шкідливою роботою тільки такі гади і допомагають, — пояснив Анатолій Федорович. — Я від них сил набираюсь, енергії. Інакше з нинішніми архаровцями не витримаєш.

— Де ви працюєте, до речі? — запитав молодик.

— Тобі яка печаль? — байдуже відмахнувся хазяїн. — Головне — я знаю, як ось із такими важкими підлітками раду собі давати. Значить, слухай мене уважно, шановний, — тепер хазяїн говорив до Дениса. — Або ти зараз почнеш говорити, або я зачиняю тебе на кілька годин тут, із цими прекрасними представниками живої природи. Я мало знаю дорослих сильних людей, які готові витримати в одному зачиненому приміщенні з отруйними зміями більше двох годин. Навіть якщо всі ці гади сидять за склом і не можуть вибратися. Отже, шановний, якщо ти — такий герой, якого з себе корчиш, і витримаєш тут дві