Читати книгу - "Місто Страшної Ночі"

— Авжеж, сміюсь, — відповіла Мавпа. — Моїх вівтарів небагато проти Ґанешиних чи Бхайронових, але вогняні колісниці привозять мені нових поклонників із-за Чорної води — людей, що мають за бога працю. Я біжу попереду, маню їх, і вони йдуть за Хануманом.

— Ну, то дай їм тієї праці, коли вони так її жадають. — сказала Річка. — Зроби загату через мою течію і відкинь воду назад на міст. Ти ж колись, на Ланці, був дужий, Ханумане. Нахились і підніми моє дно.

— Хто дає життя, може й відбирати життя. — Мавпа пошкрябалась у грязюці довгим вказівним пальцем. — Але кому буде зиск із душогубства? Дуже багато людей згине.

В ту мить від води долинув уривок любовної пісні, яких ото співають юнаки, пасучи худобу в полудневу спеку пізньої весни. Папуга зраділо вереснув і пересунувся бочком по гілляці, нахиливши голову, а пісня все гучнішала, і ось на ясне місячне світло виступив молодий пастух, улюбленець всіх ґопі[94], кумир мрійливих дівчат та майбутніх матерів — Крішна Укоханий[95]. Він нахилився, зв’язуючи вузлом довге мокре волосся, і Папуга перепурхнув йому на плече.

— Все гулянка та співи, співи та гулянка, — гикнув Бхайрон. — Через них ти й спізнився на раду, брате.

— Ну й що? — засміявся Крішна, відхиливши назад голову. — Багато ви можете без мене чи Карми[96]? — він пригладив пір’я на Папузі й знову засміявся. — Чого це ви тут сидите кружком й гомоните? Я почув, як Матір Ґанга заревла в темряві, і хутенько прибіг з хатини, де лежав у теплі. А що ви зробили Кармі? Чого він такий мокрий і мовчазний? І що тут робить Матір Ґанґа? Невже на небесах уже місця мало, що ви мусили гірибрьохати сюди по грязюці в тваринній подобі? Кармо, що вони тут роблять?

— Ґанґа просила кари на голови будівників мосту, і Калі за неї. А тепер вона просить Ханумана затопити міст, щоб вона зажила великої слави! — прокричав Папуга. — Я чекав тут, бо знав, що ти прийдеш, о мій володарю!

— І Небесні нічого не відповіли? Невже Ґанґа й Матір Скорбот переговорили їх? Ніхто не заступився за моїх людей?

— Чом ні, — озвався Ґанеша, збентежено переступаючи з ноги на ногу. — Я сказав, що це просто багно бавиться, тож нащо нам його розтоптувати?

— Мені доволі того, що вони працюють, цілком доволі, — сказав Хануман.

— Яке мені діло до гніву Ґанґи? — прогув і Бугай.

— Я Бхайрон простого люду, і оцей мій жезл — котваль усього Каші. Я заступався за простих людей.

— Ти? — молодий бог блиснув очима.

— А хіба я нині в їхніх устах не найперший з богів? — відповів Бхайрон, не збентежившись. — За простих людей я сказав… багато мудрих речей, тільки я їх уже забув, але оцей мій жезл…

Крішна нетерпляче відвернувся, побачив Крокодилицю в себе біля ніг і, ставши навколішки, обняв її за холодну шию.

— Матір, — лагідно сказав він, — вертайся в свої води. Не по тобі це діло. Як може те живе багно ущербити твою честь? Ти ж рік у рік даєш їм наново їхні лани, і сильними їх зробили твої повені. А кінець кінцем усі вони приходять до тебе. То нащо ж убивати їх тепер? Пожалій їх, Матір, хоч на малу часинку — це ж лиш мала часинка.

— Якби ж то лиш мала часинка… — почала повільно тварина.

— Та хіба вони боги? — відповів зі сміхом Крішна, дивлячись у тьмяні очі Річки. — Будь певна, що це лиш мала часинка. Небесні тебе почули, і ти незабаром діждешся справедливості. А тепер вертайся до своїх вод. Он скільки людей і худоби пливе по них! Береги обвалюються, і цілі селища розтають у тобі.

— Але міст — міст стоїть.

Крішна підвівся, і Крокодилиця, забурчавши, поповзла в кущі.

— Кінець, — злостиво мовила Тигриця. — Нема більше справедливості в Небесних. Ви побавились і поглумилися з Ґанґи, що просила у вас лиш кількадесят життів.

— Життів моїх людей — тих, що сплять під стріхами з листя в отому селищі, молодих дівчат і юнаків, що співають їм пісень ночами, і дитини. що народиться завтра вранці, і тієї, що зачата сю ніч, — сказав Крішна. — А коли це станеться, що з того? Завтрашній день знов побачить їх за роботою. Так, хоч ви зірвіть міст від кінця до кінця, вони почнуть заново. Слухайте мене! Бхайрон завжди п’яний. Хануман дражнить своїх поклонників новими загадками…

— Та де новими! То дуже старі загадки. — засміялась Мавпа.

— Шіва слухає балачки вчених та сни самітників; Ґанеша думає тільки про своїх гладких купців, а я — я живу з цими людьми, не жадаючи від них ніяких пожертв і зате одержуючи їх щогодини.

— 1 ти до своїх поклонників дуже ласкавий, — сказала Тигриця.

— Бо вони мої. Старі баби снять сни про мене, перевертаючися з боку на бік; молоді дівчата виглядають мене, йдучи з лотами[97] до річки. Я проходжу біля юнаків, що чекають за ворітьми смерком, і озиваюсь через плече до сивобородих дідів. Ви знаєте, о Небесні, що з нас усіх тільки я ходжу по землі весь час і що мені нема втіхи на наших небесах, тільки-но з землі проб’ється зелене стебельце чи озвуться на смерканні два голоси у високих хлібах. Ви мудрі, але ви живете далеко, забувши, звідки вийшли. А я не забуваю. Кажете, що вогняна колісниця живить ваші храми? Що вона привозить тисячу прочан туди, куди в давнину приходило хіба десять? Правда. Нині це правда.

— Але завтра вони помруть, брате, — нагадав Ґанеша.

— Тихо! — озвався Бугай, коли й Хануман нахилився вперед. — А завтра, Укоханий, що завтра?

— Тільки ось що. Нове слово поповзе з уст в уста між простим людом — те слово, що його не вдержить ні людина, ні бог, — лихе слово… ледаче слівце поміж простим людом (і ніхто не знатиме, хто пустив те слово), що, мовляв, людям уже набридли ви, о Небесні.

Боги всі разом тихо засміялись.

— А потім що, Укоханий? — спитали вони.

— І щоб приховати це, вони, мої люди, спершу нестимуть тобі, Шіво, й тобі, Ґанешо, щедрі пожертви і гучніше славитимуть вас. Та слово вже розійшлося, і врешті вони почнуть платити меншу данину вашим гладким брахманам. А далі вони й зовсім забудуть ваші вівтарі, але так помалу, що ніхто не зможе сказати, відколи почали їх забувати.

— Я це знала! Знала! Я казала так само, тільки вони не хотіли слухати, — озвалась Тигриця. — Треба було вбивати! Треба було вбивати!

— Вже запізно. Вбивати треба було спочатку, поки люди з-за моря