Читати книгу - "Місто Страшної Ночі"

Запала довга тиша, буря на часину стихла, і повний місяць засяяв над мокрими після дощу деревами.

— Ну, судіть, — понуро сказала Річка. — Я виповіла свою ганьбу. Повінь спадає й далі. Більше я не здатна зробити.

— А мені, — пролунав голос велетенської Мавпи, що сиділа в храмі, — втішно дивитись на цих людей, бо я пригадую, що й сам збудував немалий міст, коли світ іще був молодий.

— Кажуть іще, — прогарчала Тигриця, — що ці люди ведуть свій рід від недобитків твого війська, Ханумане, і тому ти помагав…

— Вони працюють, як колись моє військо на Ланці[89], і вірять, що їхня праця не пропаде. Індра сидить занадто високо, але ти, Шіво, знаєш, як переснували всю країну їхні вогняні колісниці.

— Атож, знаю, — відказав Бугай. — їхні боги навчили їх цього.

По колу перебіг сміх.

— їхні боги! А що знають їхні боги? Вони народилися вчора, і ті, хто їх створив, ще самі не охололи, — сказала Крокодилиця. — А завтра їхні боги умруть.

— Ха! — озвався до Фіндлейсона Піру. — Добре каже Матір Ґанга. Я сказав оце саме падре-сахібові, що проповідував на «Момбасі», то він попросив бара-малума, щоб мене закували в кайдани за грубощі.

— Напевне, вони роблять ці речі на втіху своїм богам, — знову мовив Бугай.

— Де там, — прогримів Слон. — Скоріше на користь моїм махаджанам — моїм гладким лихварям, що вшановують мене щоразу на Новий рік, малюючи мою подобу на першій сторінці своїх рахункових книг. А я, дивлячись їм через плече при світлі світильників, бачу, що імена в тих книгах — то імена людей з далеких місць, бо вогняні колісниці зблизили всі міста, і гроші прибувають та відходять хутко, а рахункові книги робляться товсті, як… як я. І я, Ґанеша[90], бог доброго талану, благословляю своїх шанувальників.

— Вони змінили обличчя країни — моєї країни. Вони вбивали й ставили нові міста на моїх берегах, — сказала Крокодилиця.

— Ну то й що? Пересунули трохи багна. Хай багно порпається в багні, коли це багнові до вподоби, — відповів Слон.

— А що буде потім? — спитала Тигриця. — Вони побачать, що Матір Ґанга не може помститись за образу, і відкинуться спершу від неї, а далі й від усіх нас. одного по одному. 1 кінець кінцем, Ґанешо, ми зостанемось при голих вівтарях…

П’яний чоловік заточився і гучно гикнув.

— Калі бреше. Сестра моя бреше. Оце мій жезл — котваль Каші, і він веде лік моїм прочанам. Коли настає час молитися Бхайронові[91] — а такий час буває завжди, — вогняні колісниці йдуть одна за одною, і кожна привозить тисячу прочан. Вони вже не приходять пішки, а їдуть по рейках, і шани мені прибуває.

— Ґанґо, я бачив твої береги біля ҐІраяга[92], чорні від богомільців, — сказала Мавпа, нахилившись уперед, — а якби не вогняна колісниця, вони сходились би повільніше й не в такім великім числі. Не забувайте цього.

— До мене вони йдуть завжди, — п’яно пробелькотів Бхайрон. — Удень і вночі вони моляться мені — всі прості люди на ланах і дорогах. Хто нині рівен Бхайронові? Що це за балачки про несталість вір? Хіба дурно мій жезл — котваль Каші? Він веде лік і каже, що ніколи не було стільки вівтарів, як нині, і вогняна колісниця служить їм добре. Я Бхайрон — Бхайрон простого люду, і нині я найперший з Небесних. Іще мій жезл каже…

— Помовч! — прогув Бугай. — Вчені ушановують мене і говорять дуже мудро, сперечаючись, чи я єдиний, чи многий, на втіху моєму людові, а ви знаєте, хто я. Калі, дружино моя, ти теж знаєш.

— Так, я знаю, — відмовила Тигриця, похиливши голову.

— Я більший, ніж Ґанґа. Бо ви знаєте, хто навіяв людям думку вважати саму Ґанґу з усіх річок священною. Хто вмирає в її водах — ви ж знаєте, що так кажуть люди, — той приходить до нас непокараний, і Ґанґа знає, що вогняні колісниці привезли на її береги вже багато сот охочих так умерти. І Калі теж знає, що найбільші свої бенкети вона справляє на стовпищах прочан, яких звозять вогняні колісниці. Хто в Пурі біля ніг тамтешньої статуї за одну добу вбив тисячі, а тоді прив’язав пошесть до коліс вогняних колісниць, щоб її рознесло по країні з кінця в кінець? Хто, як не Калі? Поки не прийшла до нас вогняна колісниця, це була важка праця. Вогняні колісниці послужили тобі добре, Матір Смерті. Але я говорю про свої власні вівтарі — я, не Бхайрон простого люду, а Шіва. Люди приходять і відходять з усякими словами та байками про чужих богів, а я слухаю. Віра зміняє віру серед моїх учених, а я не гніваюсь, бо коли всі слова сказано і нову байку скінчено, люди врешті вертаються до Шіви.

— Правда. Це правда, — промурмотів Хануман. — Вони вертаються до Шіви й до всіх інших, о Матір. Я скрадаюся від храму до храму на півночі, де шанують Єдиного бога і його Пророка, і нині тільки моя подоба є в їхніх храмах.

— Ну й що? — озвалась Антилопа, неквапно повернувши голову — Той Єдиний бог, та й Пророк його — то я.

— Атож, батьку, — відказав Хануман. — І на південь я йду — я, найдавніший з усіх богів, відколи їх знають люди, і нині я вступаю в храм Нової віри й тієї жінки, що ми її знаємо в подобі дванадцятируких статуй, а вони її звуть Марією[93].

— Ну й що, брате? — сказала Тигриця, — Та жінка — то я.

— Атож, сестро: і на захід я йду, між вогняні колісниці, і постаю перед будівниками мостів у багатьох подобах, і задля мене вони міняють свою віру й чинять дуже мудро. Еге! Це я будівник мостів — мостів між цим і тим, і кожен міст кінець кінцем приводить напевне до нас. Утішся, Ґанґо. Ані ці люди, ані ті, що настануть після них, зовсім не сміються з тебе.

— То ви мене покинули, Небесні? Може, мені вгамувати свою повінь, щоб ненароком не знести їхніх стін? Може, Індра висушить мої джерела в горах, щоб я смиренно повзла від пристані до пристані? Може, мені заритись у пісках, поки я не згрішила…

— І все оце через якусь там смужечку заліза з вогняною колісницею на ній… Ти таки справді вічно юна, Матір Ганго! — озвався Ганеша-Слон. — Наївніше б не сказала й дитина. Хай багно порпається в багні, поки не вернеться в багно. Я знаю тільки, що мої люди багатіють і славлять мене. Шіва сказав, що вчені його не забудуть, Бхайрон задоволений своєю