Читати книгу - "Аеропорт"

нарахував по периметру понад десяток снайперів із СВДешками, десятків зо два автоматників, шість ручних кулеметів, не рахуючи ще однієї пари великокаліберних на двох «Тиграх» перед воротами. За воротами виднілися башточки п’яти чи шести БТРів. Усі стрільці видавалися готовими до бою в будь-який момент.

Очікуючи відповіді, командир крикнув своїм «вільно, розійтися». І ті розійшлися, усівшись групками на узбіччі та біля воріт футбольного поля неподалік, а тим часом сам командир давав одне за одним інтерв’ю журналістам, які його обступили, з камерами й без.

Вони сиділи на футбольному полі, наче військовополонені з фільму Олексія Германа, — утомлені, приречені, зраджені й кинуті…

Українські солдати, які так і не отримали наказу стріляти по неопізнаних «зелених чоловічках», що брязкали всіма видами зброї та розпоряджалися їхнім аеропортом, а тепер уже і їхніми власними життями.

Росіяни-переможці дивилися з байдужою зневагою на переможених «хохлів» крізь приціли своїх автоматів, кулеметів, гранатометів і снайперських гвинтівок.

Було тихо, сумно і якось надривно, поки один український солдатик не притяг звідкись драний жовтий футбольний м’яч.

Обличчя «полонених» засвітилися. Вони схопилися й почали, перепасовуючи м’яч, ділитися на команди.

Веселий чубатий хлопчак, який приніс м’яч, підбіг якомога ближче до російського кулеметника й гукнув: «Ребята, давайте сыграем, Россия против Украины!».

— Назад! — прогарчав у відповідь кулеметник у масці під масивною каскою, голосом і прикидом схожий на Дарта Вейдера в російському перекладі.

Хлопчина зупинився й навіть зігнувся, наче йому дали піддих, випустив на секунду свою веснянкувату усмішку, але раптом, наче віддихавшись, струснув рудим чубом і знову як міг веселіше крикнув:

— Ну, мы вам, это, техническое засчитаем!

Усі навколо усміхнулися. На секунду хмари над цими масовими похоронами братньої дружби майже розійшлися, і біле сонечко було засвітило одним оком…

— Назад, б…дь! — раптом крикнув російський кулеметник, і всі — російські й українські солдати та офіцери, журналісти з камерами і без, що були навколо, — опинилися на дні їхнього спільного Бабиного Яру, над яким височіла безлика фігура російського солдата-визволителя, що прийшов на українську землю боротися з фашизмом.

Солдат опустив кулемет, відвернувся. Усі вибралися з ями. «Хохли» почали грати у футбол. Журналісти із задоволенням знімали всю цю движуху.

І лише один репортер, що пожив і посивів на війні, який бачив у цьому житті більше війни, ніж її показують у кіно, зараз сидів неподалік на купі старих покришок. Він відвернувся й повільно хитав головою…

Хвилин за п’ятнадцять «маска» повернувся для продовження перемовин. Продовження було коротким.

— Идите на х…й отсюда, пока не начали стрелять[70].

Вони розвернулися, сяк-так вишикувалися в подобу колони й пішли назад указаним маршрутом, не строєм, а понуро, урозбрід, опустивши голови й знамена. Війна в Криму була програна, так і не почавшись.

* * *

10 березня 2014 року. Корінф, Техас. США

Удома, у Техасі, Ксюша відчула різкий ниючий біль під ложечкою, коли складала свою валізу. Вона збиралася поїхати на пару тижнів до Москви: відвідати «рідні могилки», сходити в Большой і в консерваторію, зустрітися з «дівчатами». І знов-таки — до Альоші ближче.

«Може, приїду до нього в Крим або в Київ, — подумала вона й усміхнулася. — Черешень іще нема, але є Планерське й наш улюблений Кара-Даг. І там наче ще не стріляють. І, судячи з новин, не будуть».

Ксенія поглянула в дзеркало. Вона вже звикла до своєї блідості й розуміла, що схудла за останній місяць. Вона не була релігійною фанатичкою, але дотримувалася посту, «для здоров’я». І щороку в цей час вона трохи худла, але зараз якось особливо, подумала вона. Ксюша випросталася — і біль зник так само швидко, як і з’явився.

«Усе гаразд, — заспокоїлася вона. — Просто незграбно нахилилася».

Покінчивши з валізою, вона вийшла в сад, сіла на лавочку біля басейну, викурила сигарету й набрала повідомлення: «Коханий, у мене все добре. Зателефоную тобі з Москви. Люблю, цілую».

У повітрі було спекотно й сухо. Гули жуки. Небо було звично безхмарним. Сонце закотилося за дах їхнього будинку.

«Як же я скучила за дощем, за Москвою, за Альошенькою», — подумала вона. Під ложечкою знову кольнуло — і відпустило.

* * *

15 березня 2014 року. Сімферополь. Крим

Уже о сьомій вечора, коли Олексій давно відзнявся (знімав на вулицях міста російську техніку й патрулі) та відправив фотографії, його почали брати сумніви: чи замовити лайнове їдло в номер, чи самому спуститися в ресторан і спробувати лайнового їдла там.

Спочатку він поговорив телефоном із Ксюшею. Вона вже була в Москві. Обживала заново їхню квартиру на вулиці Правди, у якій він не був уже майже п’ятнадцять років. Ксюша не хотіла її нікому здавати. І портрети її славетних предків проводили нескінченні дні й ночі в товаристві одне одного, поступово покриваючись шарами набридливого московського пилу.

Третій день Ксюша боролася з пилом. Вона збиралася невдовзі приїхати до нього в Київ, бо ж йому все одно туди повертатися. Вона знала, шо в Москву йому їхати було небезпечно. Як знала й те, що це було пов’язане з його недовгим полоном у банди Бараєва, який за цей час устиг перетворитися з міжнародного терориста на путінського сокола на Північному Кавказі.

Але, на щастя, вона не знала, що Бараєв, унаслідок короткого й сповненого драматизму спілкування з її чоловіком, тоді ще простим московським фотографом, утратив двох своїх близьких родичів.

У ці деталі Олексій ні її, ані своє керівництво, та й взагалі нікого не посвячував. Це була маленька таємниця, яка назавжди пов’язала Олексія з Бараєвим і досі чекала свого вирішення.

Олексій, як завжди, заприсягнувся Ксюші у вічному коханні та пообіцяв приїхати до неї в Київ, «як тільки, так зразу».

Потім йому з Києва зателефонувала Ніка. Вони більше мовчали, ніж розмовляли, прислухаючись до дихання одне одного.

— Ти сумуєш за мною? — нарешті вимовила вона.

— Дуже, — обережно, хоча й без паузи, відповів він.

— Приїжджай, — сказала вона тихо і з такою інтонацією, наче це було питання, а не прохання.

— Як тільки, так зразу, — бадьоро відповів він і повідомив, що йому треба йти на прес-конференцію.

Олексій сів на ліжко, подивився на себе в дзеркало на протилежній стіні.

— Боже мій, — сказав він вголос. — Що ж я роблю? Що ж мені робити?

Їсти лайно, а тим паче спускатися в ресторан, йому більше не хотілося.

Телефон знову задзвонив. Це був його старий друг, Тимур Орловський, з приватного російського телеканалу «Сніг». Канал можна за передплатою дивитися в Інтернеті. Разом із радіостанцією «Эхо Москвы» і «Новой газетой» він залишався частиною того потьомкінського села демократії,