Читати книгу - "Голова Мінотавра"

— Що ж, їдьмо до Катовиць, — комісар глянув на естраду, вдихнув запах парфумів, заплющив очі й легенько покрутив головою. — Але, може, не самі? Ми вже достатньо з вами нанудьгувалися!

Субота, ЗО січня 1937 року,

потяг сполучення Львів — Катовиці,

восьма година ранку

Попельський, Мокк і дві жидівки-повії, чиїх імен вони не пригадували, сиділи в салон-вагоні й снідали. Дівчата були трохи напідпитку й осовілі, і зараз відпочивали, тож розмова щохвилини уривалася. Чоловіки мовчали. Вони були втомлені й невиспані. Зараз, коли обом було вже за п’ятдесят, їхні сили не відновлювалися так швидко, як це було ще десять чи двадцять років тому. Зате їх не мучило ані похмілля (горілка Бачевського була щонайвищої якості, а до неї — багато ситих і жирних закусок), ані докори сумління із приводу розпусти. Причиною їхнього поганого самопочуття не були повії, котрі вчора здавалися їм обом звабливими й принадними, а сьогодні безжальний світанок підкреслював пористу шкіру їхніх облич, посклеювані від туші вії, масне волосся, надмірні округлості й відсутність кількох зубів. Але не це було причиною поганого настрою поліцейських. Вони нервували зовсім з іншого приводу: дві години тому на краківському вокзалі їх відвідав підінспектор Маріан Зубик, який цим самим потягом відвозив своїх синів на зимові канікули до Закопаного.

Вони найменше чекали цих відвідин після всього, що сталося увечері й уночі. Напередодні, вийшовши з «Palais de Dance», Попельський з Мокком відразу поїхали на Головний вокзал і купили квитки до Катовиць. Салон-вагон був уже, на жаль, зайнятий. Одномісні купе теж. Довелося задовольнитися купе, де кушетки знаходилися одна над одною. Як на те, карнавальна ніч змела з околиць вокзалу всіх повій, і до Катовиць Мокк із Попельським вирушили самі, розчаровані й засмучені. Але в Перемишлі салон звільнив промисловець, пан Броніслав Бромберґ, котрий повертався із зимового ярмарку в Чернівцях. Поліцейські негайно перейшли туди в супроводі двох молодих дам, що їх знайшов для них на перемиському вокзалі меткий кондуктор, якому щедро за це заплатили. Пізніше був лише алкоголь, салон-вагон мало не розпадався, частини одягу розліталися, голі повії обливалися шампанським, кричали й стогнали, а Мокк із Попельським осягали пік своїх можливостей і над ранок обмінялися партнерками, випивши при цьому на брудершафт.

І тоді настав момент, котрий зіпсував їм такий чудовий настрій. Послужливий кондуктор прийшов до них о шостій ранку й повідомив, що він щойно розмовляв з інспектором Маріаном Зубиком, який бажає відвідати їх у салон-вагоні. За словами залізничника, пан інспектор, вийшов у Кракові й несподівано побачив Попельського, що стояв біля вікна й насолоджувався вранішньою цигаркою. Відвідини будуть недовгими, запевнив кондуктор, потяг зараз від’їжджатиме.

Мокк і Попельський блискавично поприбирали в купе. Вони не переймалися повіями, бо ті спокійно спали в приміщенні поруч. Зубик увійшов, церемонно привітався з колегами, розпитав про мету поїздки, похвалив їх за працьовитість, а тоді занімів, утупившись у стелю. Попельський теж поглянув туди.

Із люстри звисали два зужитих презервативи й панчоха.

Рибник, субота ЗО січня 1937 року,

полудень

Заступниця директора психіатричної лікарні, доктор Людвіка Ткоч ненавиділа чоловічі залицяння. Тому, спілкуючись із особами протилежної статі, була рішучою, небагатослівною, різкою й уривала їхні компліменти негайно, раз і назавжди. Вона поводилася так ще із часів вивчення медицини в Ягеллонському університеті. Якось один з колег грубо пожартував у присутності інших студентів, що професор Владислав Гайнріх винагородив її семінарську роботу, опублікувавши в «Психіатричному огляді», не через достоїнства статті, а через певні достоїнства панни Ткоч. Певна річ, це була звичайнісінька підла, нічим необгрунтована брехня, але Ткоч зрозуміла тоді одне: посилання на стать у наукових дискусіях є безсилою, розпачливою спробою заздрісників і посередностей. Цього студента вона щосили вдарила коліном у яйця, і доки той стогнав від болю, виголосила перед усіма власний маніфест, котрий засуджував статеву нерівність. Згідно цього маніфесту вона жила й досі. Заміж не вийшла, щоб не стати чиєюсь рабинею, не користувалася помадою чи тушшю, аби жоден самець не стікав слиною, побачивши її, одягалася по-чоловічому, щоб ніхто не ставився до неї особливим чином.

Протягом десяти років після завершення навчання в університеті вона зробила блискучу кар’єру. Успішно закінчила трирічні курси психіатрії в Сорбонні, написала чудову дисертацію й, здобувши, щоправда з невеликою протекцією, посаду заступника директора психіатричної лікарні, писала докторську дисертацію. Їй не вдалося зустріти мужчину своєї мрії, котрий був би розумний, рішучий по відношенню до інших, і водночас терплячий і лагідний щодо неї. Чоловіка, котрий у разі потреби уважно вислуховував би її розумування. Та як на те, до неї горнулися люди слабкі, невпевнені, що шукали в ній підтримки й мало не материнської турботливості. Таких чоловіків вона зневажала. Збагнувши, що ніколи не знайде своєї платонівської другої половинки, Людвіка Ткоч узагалі припинила будь-які зв’язки із чоловіками. На плітки й пересуди тих, хто підозрював її в лесбійстві, вона відповідала презирливим пирханням і сілезькою лайкою: «А щоб вас дундер свиснув!», — яку не раз чула від свого батька, штейгера з рибницької шахти «Емма». Вона стала ще рішучішою й самовпевненішою, спідниці змінила на брюки, з ванної повикидала будь-яку косметику, окрім мила й зубного порошку.

Та незважаючи на всі її дії й безжальний вплив часу, Людвіка Ткоч не могла приховати своєї краси. Цю тендітну блондинку, чия врода нагадувала порцелянову статуетку, оминали найгірші жіночі катаклізми, усілякі гормональні бурі, до- й післяпологові проблеми з вагою. Тож вона зовсім не дивувалася, що двоє чоловіків, які сиділи в її кабінеті, не зводили з неї очей. Лікарка звикла до цього. Хіба що було незрозуміло, чому панове поїдали її поглядами, попри непривітність і холодність, яку вона демонструвала від самого початку зустрічі. Вітаючись, пані Ткоч висмикнула руку в одного з них, коли той підносив її до вуст, заявивши, що не терпить таких ніжностей. Та ці двоє, певне, були безнадійними екземплярами, котрі ніколи не збагнуть суті партнерства чоловіка й жінки. Двоє типових поліцейських, яким здається, що світ належить їм, а жінки тільки й чекають, доки їх поманять. Двоє пихатих павичів, котрим уже за п’ятдесят, які пахнуть щонайкращими одеколонами й замилюють очі своїми перснями-печатками, запальничками й діамантовими аґрафками в краватках. Напхані гаманці заміняють їм принципи, а єдине, що їх непокоїть — це зморщені хробаки у власних кальсонах! Найгірше, що вона