Читати книгу - "№1"

бабуся з гардеробу нам підморгнула б. А так ми виглядали надто по-снобськи. Танцювати не хотілося, полинова настоянка сповна задовольнила наше самолюбство авантюристів — і ми, оточені легкодоступними, безкоштовними, безвідмовними ротовими порожнинами, зрозуміли, що вже давно переросли цю дешевизну падіння. Нам хотілося падати вишукано, елеґантно, зі смаком і усвідомленням краси декадансу. Це буде — але не тут, не в цій кунсткамері. Ми пішли не назад, а геть.

Я був готовий піти геть на самому старті моїх стосунків. Що більше я зближувався, то немічніше почувався перед незавершеною історію розриву. Не свого. Закохуючись у когось, ми твердо вважаємо, що маємо право обнулити минуле цієї людини, ми претендуємо бути першою главою нової повісті й вимагаємо, аби наші стосунки не виростали з чиїхось попередніх. З акцептацією пам’яті у нас завжди значні проблеми, особливо якщо ця пам’ять — не наша персональна. Я теж захотів скасувати тяглість почуттів, забувши, що навряд мене могла би покохати людина, яка не має досвіду в цій тонкій справі, адже покохати мене міг лише віртуоз. Я не з тих симпатяг, які одним поглядом закручених вій можуть стягнути чужі труси. Мене потрібно розкусувати і смакувати, як кедровий горішок. Я не є стандартною пережованою красою, яка фаршем розпласталася перед тобою. Інтер’єр моєї душі занадто бароковий, аби ось так просто потрапити з порога та й у спальню.

Мене різонув той телефонний дзвінок. Я підняв слухавку і почув голос минулого. Колишнє кохання мого теперішнього кохання. Цей дзвінок в одну мить обвалив усі естакади, які розрегульовували нас обох на різні рівні, аби ми не перетиналися. Я розумів, що людина, яку я покохав, не вчора виплигнула з пробірки і що вона теж має свою історію розриву. Але досі це мене не стосувалося, воно існувало за замовчуванням у паралельній реальності, темній кімнатчині спогадів — і не більше. А оцей дзвінок мене проти волі вмонтував у чужу історію. Я відчув себе зайвим.

— Вам кого? — я міг би не питати, бо зрозумів, хто це і до кого. Голос уже не чужого минулого назвав ім’я. — Немає вдома.

— А це хто? — пролунало запитання, яке остаточно зробило мене дійовою особою їхніх нез’ясованих взаємин. Я назвався. І відчув, що образив. Телефонний кабель пульсував нервом. — Прошу закликати. Я ж знаю, що (називає ім’я нашої коханої людини) зараз має бути вдома.

— З чого б це раптом?

— Прошу покликати до телефону, — наполегливість вилазила зі слухавки і погрожувала побиттям.

— Немає вдома. Що, з першого разу не доходить?

— Слухай, ти… — я вже почав уявляти розбірки дворової пацанви. — Мені треба поговорити з цією людиною (називає ім’я свого кохання). У нас є одне незакрите питання.

— Ну то подзвониш, коли ця людина буде вдома, і поговорите собі. До побачення!

Я поклав слухавку, і ця дія ще більше розкрила незакрите питання. Я виявився не готовим увійти в їхній незавершений сюжет. Я гадав, що стосунки можна починати лише тоді, коли всі шлейфи відрізано. Відчув себе транзитною станцією на шляху до самообнови. Мною промиють свої рани, зцілять свою розтерзану душу, поряд зі мною пересидять грозу, і коли вже не буде від кого переховуватися і засвітить сонечко, підуть собі далі, подякувавши за гостинність і розуміння. Я ніби наступив на довгу фату, яка волочилася весільною доріжкою. Ні, я не хочу бути клином, яким вибивають інший клин. Не хочу змагатися, навіть маючи беззаперечні шанси на перемогу в першому ж раунді. Культурні люди полюбляють обирати сакральні жертви, тому що їм замало просто вбити, тож є необхідність знищувати помпезно. Я призначив сакральною жертвою самого себе.

— Тобі дзвонила одна людина. Ти її ще любиш, правда? — я говорив сухо і відчужено, боячись викликати жалість до себе. Я старався, щоби моє запитання не звучало претензійно.

— Ні. Не люблю.

— Як я маю ставитися до його дзвінка?

— Мені зараз тяжко…

— А я думав, нам зараз легко. Справді так думав.

— Ми були разом 7 років. Ти повинен зрозуміти, що не так легко рвати з таким великим періодом часу.

— У вас усе закінчено?

— Так.

— А чому він каже, що у вас незакрите питання?

— Він так сказав?

— Уяви собі.

— Він досі не може змиритися, що мене втратив.

— А ти?

Мені було неприємно поводити себе як слідчий якогось вошивого райвідділу. Але іншого способу, ніж динамічний словесний пінг-понг, у мене не було. Я не звик бути другим.

— Це все трохи свіжо. Я його вже не люблю, але так просто вирвати з корінням ці 7 років теж не зможу. Допоможи мені.

Я вперше сказав своїй коханій людині: «Ні!». Ні, ні і ще раз ні. Я не буду допомагати собою. Я тут не для того, аби сприяти швидшому забуванню. До мене не потрібно втікати від свого минулого. Я з більшим спокоєм готовий сприйняти фізичну зраду, ніж бути свідком прощання з глибоким почуттям не до мене. Не відомо, що з цього гірше.

— Ні. Я не буду тобі допомагати. Мені потрібна людина, яка цілком готова до стосунків зі мною.

— Так і є.

— Тоді прошу закрити всі свої питання, — на моєму обличчі не рухнувся жоден мімічний м’яз. — Я завжди буду поряд. Якщо треба, я зачекаю. Я нікуди не поспішаю. Але я не буду конкурувати з історією тривалістю 7 років.

Я брехав сам собі, тому що це — улюблене заняття всіх закоханих. Ясна річ, я вічно конкуруватиму з сімома роками, прожитими до мене. Ясна річ, мене, мої повадки, мої вчинки, мої поцілунки, мої доторки, мої запахи будуть порівнювати. Це неминуче. Мені доведеться наосліп конкурувати з тим, кого я не знаю і знати не хочу. Я житиму, вважаючи сам себе вичерпним критерієм, а насправді буду поміщений в іншу шкалу порівняльних характеристик, де ніхто наперед не озвучить вхідних даних. Мене це завело. У мені прокинувся бунтар, приспаний тихістю кохання. Мені закортіло перемогти віртуального суперника хитрістю. Я відступив, аби ще більше припнути жертву до себе. Я навіть мав би бути вдячний тому телефонному дзвінку. Він змусив кохану людину вибрати мене. В мене тицьнули пальцем і призначили щасливим. Який же ж той голос у слухавці молодець, що не відступився! Вибрали мене. Короткі гудки. Вали звідси. Питання закрито.

Ми з коханою людиною назвали його Чарлі. У нього зграбне тільце і маленькі очка, як ґудзички. Чорні, блискучі, майже без зіниць.