Читати книгу - "№1"

в голову не зайшла би думка вибачатися за думку. За те, чого ще не сталося, ніхто не ніс ніякої відповідальності, бо це було би вершиною абсурду. Недовіра до власних почуттів ще не була епідемією. Ніхто нікому не наказував пізнати самого себе, тому що душі ще не були настільки старими і пошарпаними. Похвала не була актом милосердя. Внутрішній стрижень заважав іти на бездумну самопожертву в ім’я абстракції, а тим паче потім ґлорифікувати її. Самиця могла пожертвувати собою заради щенят — але не заради ареалу проживання, який потім став зватися батьківщиною. Гуманітарні казуси не мучили ночами. Самобичування було ознакою явного дебілізму чи недоумкуватості. Самообмеження були необхідні передовсім для того, аби звірити території ненападу. Спокуси не були спокусами, бо їм ніхто не опирався, і кожен крок, навіть невірний, був кроком розвитку, пізнання світу, розширення горизонтів. Наївність та інфантильність ні в кого не викликала зверхніх насмішок. Ще не існувало такої великої безодні підозр до всього сущого. Не було потреби зумисне підкреслювати людяний вчинок як щось шляхетне, помітне. Життя у злагоді з природою було щедрим, безмежно розтратним, ніхто нічого не економив, не було жалості й справедливості. Щастя не мало своїх формул, воно було цілком досяжним станом. У світі прямих загроз і повсюдної смерті як селекції жилося так, аби встигнути. Не було часу на маски. Все жахливе, тиранічне, зміїне в людині допомагало їй отесувати себе. Ніхто не ризикував опинитися на стороні добра і зла, бо первісний, доморальний світ був безстороннім, пласким і спільним, як літальний диск фризбі.

— А давай влаштуєм дурку, — іноді на товариша щось находить.

— Яку?

— Підемо до клубу.

— Який клуб? Я не терплю клубів, там у мене сідає зір.

— Нічний. Будем пити абсент і відриватися. Як колись.

— Колись ми не пили абсенту. Ми пили найдешевше вино, чорнило.

— Йой, який ти нудний! Будемо пити щось інше. Ну?

— Курва, а чого би ні? — на мене теж інколи щось находить.

Курв і справді виявилося більше. Я не думав, що зараз усе так просто й доступно. Клуб не манив, а відлякував своїм похмурим входом із бусурманами-охоронцями. Це нагадувало спуск у сире, заражене спорами грибка підземелля, де на стінах висить павутиння з личинками комах. Нам і справді довелося спускатися в цоколь, напівпідвальне напівприміщення, в якому перемішався запах кальяну, травки, бехерівки і розігрітих спітнілих організмів. Вони, організми, нервово сіпалися в такт кислотної музики (вона змахувала на ейсид-хауз). Занепадницький антураж стін, на яких безвекторні лінії абстрактно намагалися наздогнати одна одну, перестрибуючи зі стіни на стіну і створюючи ефект безконечності, — цей дух лоботомії надихав на цілковите й безповоротне гріхопадіння. Нам шепнули на вушко, що можна буде отримати піґулочку екстазі, якщо захочеться, але ми відмовилися, вважаючи непристойним штучно прикрашати всю цю велич глупоти навколо. Тут навіть і не пахло дансинґом, сюди ніхто не прийшов танцювати. Це було місце анархічного знімання, де люди не дивилися один на одного, а оцінювали, прицінювалися, пристрілювалися. Дарма що в радіусі цих стін не було жодного організму, якому ти хотів би дати орально, — збуджує сам процес вибору. Люди ніби вивчають подане меню і запитують самі в себе:

— Сьогодні мене тягне на жирне м’ясце? Чи, може, на океанську рибину? Чи, може, нині пісний день? Чи, може, варто скуштувати щось народне, домашнє, де кров із молоком?

Люди тицяли очима в обраний пункт меню, і він опускався в кошик, вони йшли до вузюсінького гардеробу, нетерпляче накидали на себе верхній одяг і, навіть не защіпаючись, покидали біржу бажань із великою вдячністю.

У гардеробі працювала старенька пані, пенсіонерка далеко за 70, у крупних лінзах, які перетворювали її зіниці на макові зернятка, вона була закутана у вовняну безрукавку з візерунком у формі переплетеної ковбаски. Вона була повноправною господинею цього закапельного алькову, на мініатюрному столику стояли електрочайник, розпочата пачка цейлонського чаю в пакетиках, надкраяний батон у поліетилені — ця бабуся була діамантом у цьому місці плотських виділень. Її зовсім не обходила ні розпуста, що панувала довкруж, ні обкурені юнці. Вона скляним зором, оправленим у короткозорі лінзи, холодно дивилася на цей лупанарій, їй було комфортно тут. І нам було комфортно разом із нею.

Ми замовили абсент (таки абсент!), хоча, ясна річ, це був не автентичний абсент, а звичайна полинова настоянка з яскравим барвником для кращого ефекту. На нас почали звертати увагу, точніше, на наш спокусливий спокій. Ми не метушилися, не зиркали в усі кути, не просвердлювали організми своїми хитливими очима — ми абстраговано сиділи на боковій канапі, більше мовчали, ніж перекрикували музику, і це набагато більше привертало до себе увагу, бо набагато природніше було би сіяти навколо гачки для майбутніх жертв. Ми сьогодні не мисливці. Ми сьогодні мовчазні спостерігачі. Ми виглядали, як доконані іноземці. А неземне благоговіння перед іноземцями закладене в нас на рівні ДНК. Кожне імпортне слово, ім’я і прізвище, не кажучи вже про живий суб’єкт, викликає в нас дивне орабовласнення. Ми ладні зменшитися, скукожитися, скластися увосьмеро в нереальну компактність — і з завмиранням серця поглинати кожен прояв іноземця. Те, як він жестикулює пальцями, як одягає окуляри, як зав’язує шалик, як їсть, як тримає айпад. Десь глибоко в душі я чудово розумію наших давньоруських пращурів, які покликали на ці землі скандинавських вікінґів і попросили їх правити ними. Наші предки ніби на тисячоліття вперед розписались у власній нездатності будувати свою державу. Ми можемо в ній жити і помирати, але ми не можемо її будувати. Для цього нам потрібні вони — імпортні правителі, носії кращих звичок, чистішого генофонду, живі взірці успіху без зайвих заморочок на тему своєї всесвітньої місії.

Я вже не раз переконувався: все найбільш значуще я отримував саме тоді, коли його не прагнув і не шукав. Зазвичай щастя ніколи не приходить до того, хто за ним бігає. Щастю доводиться тікати, такі правила гри. Наше непроявляння взагалі ніякого інтересу до організмів сильно обурило їх. Вони почали між собою змагатися, хто першим вирве нас із пазурів нірвани. Такого зухвалого пропонування себе не могла собі дозволити навіть моя ніцшеанська подруга, і я вже почав шкодувати, що її тут нема. Вона зараз, напевно, перехильнула би келих, кокетно промокнула кутики рубінових губ, стала своїми обцасами на дермантин канапи і в такт музиці оголосила б:

— Шановні бляді, розслабтеся. Нині не ваш день.

Я хіхікнув би, мій товариш прикрив би похилену голову рукою, а