Читати книгу - "Діалоги"

радше вчена розкіш, ба, й не вчена, бо не для студій, а для показу творили цю книгозбірню. Це щось подібне до того, як для необізнаних у літературі навіть найнижчої проби книги слугують не для набування знань, а для окраси їхніх їдалень. Отож книги треба набувати за потреби, а не для того, щоб хизуватися ними. Розумніше, кажеш, витрачати гроші таки на книги, аніж на коринтські вази чи на малюнки? Пороком, відповім, є все те, що над міру. Що ж то робить тебе таким вибачливим до того, хто й не уявляє собі, як би то він жив, не маючи полиць із кедрового дерева чи зі слонової кістки, не обклавши себе творами невідомих або й геть зневажуваних авторів; до того, хто серед стількох тисяч томів позіхає аж до сліз, милуючись хіба що оздобними титулами й полірованими краями своїх сувоїв{162}? Серед таких-от найгниліших нероб знайдеш усе, що маємо від ораторів чи істориків, варто лиш озирнути полиці, які сягають ген аж стелі. Нині вже й у лазнях, у термах — книгарні, що вже казати про доми, де книжки стали невід’ємною прикрасою стін. Я, певна річ, дивився б на це крізь пальці, якби причиною тут був палкий потяг до знань. Та ба! Нині розшукують ті справді знамениті, сповнені божественного духу твори, прикрашені зображеннями авторів, щоб оздобити ними стіни свого помешкання.

X

Але ти потрапив у складне становище: певно, й не зчувся, коли чи то якась поза домом, чи домашня біда накинула на тебе петлю, яку ні розґудзувати несила, ані розірвати. Подумай, одначе, про закованих у кайдани: з тим залізом спочатку їм ледве вдається пересувати ноги, та коли замість обурюватися вони вирішили терпіти, то потреба вчить їх переносити той тягар мужньо, а звичка — легко. Як би там не склалося життя, ти завжди знайдеш у ньому і приємність якусь, і відпруження, й насолоду, звісно, якщо, постійно нарікаючи на життя, врешті, його не зненавидиш.

Природа нічим так гарно нам не прислужилася, як тим, що, знаючи, для скількох прикростей ми народжені, вона, щоб полегшити ті наші біди, винайшла звичку; завдяки їй ми скоро зживаємося навіть з найважчими бідами. Ніхто б не витримав натиску тих бід, якби вони тривали з такою гостротою, з якою вразив їх перший удар.

Усі ми — на прив’язі в долі. Для одних той ланцюг золотий і дещо вільніший, для інших — залізний, бридкий. Втім, яка різниця? Всі ми — в одній в’язниці. На прив’язі навіть ті, хто пов’язав інших; не думаєш хіба, що ланцюг, який у тебе на лівій руці, — легший{163}. Того в’яжуть почесті, а цього — багатства; тих обтяжує знатність, цих — безвісність. Одні вгинаються під чиєюсь тиранією, інші — під своєю ж. Ті прив’язані до однієї місцевості вигнанням, інші — жрецьким станом. Усяке життя — рабство. Тож мусимо звикати до своїх умов, якомога менше на них нарікаючи, а якомога більше користаючи з будь-яких наявних там переваг. Нічого ж не буває аж таким жорстоким, у чому б урівноважений дух не міг знайти якоїсь розради. Часто якась невелика площа хистом будівничого давала простір для різного вжитку, а вдале розміщення робило придатним для житла якийсь крок забудови. Є труднощі — розум застосуй. Може й твердь зм’якшитися, вузина розширитись, а тягар, якщо вміло його нести, — полегшати.

А щодо наших бажань, то їм не треба давати волі, щоб поривалися хтозна-куди; хай собі походжають десь поблизу, раз уже не можемо, непосидющих, замкнути у собі. Отож, відмовившись від неможливого чи важкого до виконання, тримаймося того, що, сказати б, під рукою і що підтакує нашій надії. Але знаймо, що всі ті речі, хай якими не були б різними зовні, загалом не варті уваги: всередині вони — однаково порожні. Не зиркаймо заздро на тих, хто вивищився над нами: що видається висотою — є урвищем. А щодо тих, кого лукава доля помістила на хисткому, то вони будуть у більшій безпеці, коли, знявши пиху з того, що з природи є пишним, розмістять свою долю на якомога нижчому рівні.

Є чимало й таких, які цупко тримаються свого високого становища, і звідти їм не зійти, хіба що — впасти. Але й вони стверджують, що найбільшим тягарем для них є те, що змушені обтяжувати інших і що вони не піднесені, а радше підвішені{164}, а своєю справедливістю, лагідністю, людяністю законів і щедрістю заробляють собі на те, щоб не таким важким було їхнє падіння; з тією надією безпечніше почуваються над тим урвищем. Своєму душевному неспокою найбільше зараджують тим, що раз по раз пересувають межі свого зросту; не слухаючи й долі, якій вирішувати, де їм зупинитися, — самі собі за порадників: зупиняються ген за щораз дальшою межею. Так подразнюють душу й інші бажання, але вони не безконечні, тож не тягнуть її у щось непевне, безмежне.

XI

У тих своїх міркуваннях я звертаюся до людей недалеких, які ще не сягнули досконалості й ще не цілком здорові, а не до мудреця. Йому ж бо личить не боязка, не повільна, крок за кроком, хода: такий він уже впевнений у собі, що не завагається піти й проти долі, ніколи й не уступить їй. Та й звідки б у нього той страх перед нею? Таж не лише раби, статки, почесті, а й своє тіло, свої очі руки, загалом усе, що робить життя дорогим для нас, врешті, й себе самого він зараховує до речей, що дані нам на тимчасове користування. Тому-то й живе він мовби позиченим життям, готовий віддати його без нарікань на першу ж вимогу. Та це не означає, що він упосліджує себе через те, що не належить собі. Ні, він робить усе так старанно, так завбачно, як богобоязлива, що шанує богів, людина звикла берегти довірену їй річ. А коли буде велено віддати, не нарікатиме на долю, а скаже: «Дякую за те, що було в моїх руках, чим я володів. Дорого мені коштувало те пильнування твого майна, та коли велиш — поступлюся радо, зі щирого серця. Якщо хочеш залишити в мене іще щось свого, пильнуватиму й далі, а вирішиш інакше — ось усе срібло, і в монетах і в різьбі, мій дім, моя челядь, геть усе, що взяв, те й віддаю в твої руки». А покличе нас природа, що була першою нашою вірителькою,