Читати книгу - "Покривало Ізіди. Нарис історії ідеї Природи"

Ми розрізнили два методи розкриття таємниць природи: той, що ми назвали прометеєвим та той, що ми назвали орфічним. Щойно ми окреслили історію першого методу, що починається з грецької механіки й сягає механістичної революції XVII ст., яка уможливила той технічний та індустріалізований світ, у якому ми живемо.

Зараз ми спробуємо описати другий метод, що намагається розкрити таємниці природи без використання інструментів, спираючись на сприйняття, використовуючи можливості філософського та поетичного дискурсу, а також живопису. Ми спробуємо відкрити іншу традицію, що простягається від «Тімея» Платона до «Поетичного мистецтва» Поля Клоделя, а також до «Узагальненої естетики» Роже Каюа, спосіб розуміння природи в якій радикально відрізняється від прометеєвої традиції.

Водночас, ці дві традиції у деяких моментах перетинаються та доповнюють одна одну. Цей взаємний вплив дається взнаки вже у «Тімеї» Платона, набуває визначеності у дослідженнях природи стоїка Сенеки, відверто постає у інженерів та митців Відродження, таких, як Леонардо да Вінчі та Альбрехт Дюрер, а також залишається живим і у наші дні, коли йдеться, наприклад, про математичне бачення природи чи про визначення «максим» або ж фундаментальних законів поведінки та руху природи.

2. «Тімей» Платона

«Тімей» є зразковою моделлю того, що я називаю орфічною настановою. Народження світу та всі природні процеси є божественними таємницями. Водночас, людина може зрозуміти лише те, що здатна створити сама за допомогою власного мистецтва. Отже людина не має жодного технічного засобу для відкриття таємниць створення світу богами:

Якби хотіли випробувати це за допомогою досліду, то знехтували б відмінністю людського та божественного становища. Адже тільки бог знає, як змішати різні елементи в одному Цілому, а потім розділити їх, та тільки він здатен це зробити. Проте жодна людина не здатна зробити зараз ні того, ні іншого, та, поза всяким сумнівом, не буде здатна на це колись у майбутньому[492].

Єдиним приступним людині засобом є дискурс. З огляду на це, коли йдеться про таємницю створення світу, потрібно спробувати імітувати породження всесвіту, тобто якогось божественного створіння, породженням дискурсу. Інакше кажучи, спробувати віднайти, у русі дискурсу, рух народження речей. Ось чому «Тімей» подається як poiesis, тобто одночасно як дискурс та як поема, мистецька гра, що імітує мистецьку гру того поета всесвіту, яким є божество[493]. Ось чому Платон вважає, що бог Світ народжується у дискурсі:

Цей бог, який одного дня народився насправді і який щойно народився у дискурсі[494].

Ми вперше зустрічаємося тут із темою, що відіграватиме велику роль у нашій оповіді, темою витвору мистецтва, дискурсу чи поеми, що є способом пізнання Природи; про таке пізнання Клодель казав, що воно є нічим іншим, як «спів-народженням»[495] [496]. Адже митець зливається з рухом створення Природи, а подія народження мистецького твору є нічим іншим, як моментом події народження Природи.

Проте цей дискурс, каже Платон, належить до літературного жанру «правдоподібного міфу»[497]. Як зазначив Френсіс Макдональд Корнфорд[498], Платон, вочевидь, натякає на те, що його діалог вписується у велику традицію теогонічних поем досократиків — Гесіода, Ксенофана, Парменіда, які застосовували епітети «правдоподібний» та, навіть, «вигадка» до власних творів[499]. Платон з іронією говорить про власну спробу, проте ця іронія зовсім не зменшує значення, якого він надає цій грі, що полягає у створенні правдоподібного міфу. У будь-якому разі, Платон наполягає на приблизному та винятково правдоподібному характері всього того, що можна сказати загалом про процес породження всесвіту:

Отже, якщо в багатьох пунктах та багатьох питаннях, зокрема богів та зародження всесвіту, ми виявляємося нездатними запропонувати пояснення, які були би повністю когерентними та вичерпно точними, це не повинно нас дивувати. Проте якщо ми запропонуємо пояснення, які не поступаються у своїй правдоподібності іншим поясненням, ми маємо задовольнитися ними, пам’ятаючи, що я — той хто говорить, та ви — мої судді, є лише людьми. Отже, якщо нам пропонують якийсь правдоподібний міф щодо цих предметів, не потрібно ще чогось шукати[500].

У тому, що стосується окремих природних процесів, Платон також наполягає на тому, що він пропонує лише правдоподібне пояснення. Говорячи про метали, він робить наступне зауваження:

Те саме стосується інших тіл того ж роду, що їх не важко обговорювати засобами літературного жанру «правдоподібних оповідей». Адже коли, облишивши дискурси про вічні істоти, розслаблено досліджують правдоподібності, що стосуються народження речей та займаються цим без жодних докорів сумління, то віднаходять помірковану та розумну розвагу у житті[501].

Отже, «Тімей» є розповіддю, що претендує лише на правдоподібність. «Поетика» Аристотеля[502] поміщує його у порядок поезії, а не історії, саме тому, що він розповідає не про те, що відбулося насправді, — лише бог може це знати, а про те, що могло би бути чи мало би відбутися.

Платон описує, таким чином, ідеальне походження. Наприклад, коли йдеться про визначення трикутників, задіяних у створенні елементів, Платон вважає, що потрібно знайти найкрасивіші з різносторонніх трикутників та зазначає, між іншим, що він розглядатиме не як противника, а як союзника того, хто знайде ще кращі трикутники. У такий спосіб він позначає одночасно межі своїх гіпотез та своє незацікавлене ставлення до науки.

Дискурс правдоподібності має на меті запропонувати якусь модель у модерному розумінні цього терміна, тобто якусь можливу схему, що дозволяє мислити походження світу. З інших причин, тобто під страхом Інквізиції, Декарт вдаватиметься до тієї самої процедури, коли в «Дискурсії про метод»[503] презентуватиме свій «Трактат про світ» як «оповідь, вигадану для задоволення та позбавлену будь-якої претензії на історичність», якщо скористатися висловом Етьєна Жільсона, який коментує цей текст Декарта:

Я дозволю собі […] говорити тільки про те, що могло би статися у новому [світі], якби Бог створив зараз в уявному просторі достатньо матерії для його утворення […] Після цього я би показав, у який спосіб більша частина матерії цього хаосу мала би, слідуючи цим законам, підготуватися та впорядкуватися, щоб набути схожості з нашими небесами[504].

Як справедливо підкреслює також Юрґен Мітельштрас[505], Платон у «Тімеї» не намагається вичерпно пояснити світ, яким він є, а