Читати книгу - "Ловець повітряних зміїв"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Пішов отуди, — відказала Сорая. І показала праворуч. Браслет ковзнув їй до ліктя — срібне на оливковому.
— Перекажеш йому, що я підходив висловити пошану?
— Перекажу.
— Дякую, — сказав я. — О, до речі, мене звуть Амір. Щоб ти знала. Ну, треба ж буде сказати генералу. Що я підходив. Щоб... висловити пошану.
— Так.
Я переступив з ноги на ногу, прочистив горло.
— Ну, я вже піду. Вибач, що потурбував.
— Ні, анітрохи, — відповіла Сорая.
— А. Добре, — я нахилив голову і злегка всміхнувся їй. — Ну, я піду.
Здається, я це вже казав?
— Хода гафез[50].
— Хода гафез.
Я вже рушив був з місця. Тоді зупинився, обернувся. І, не встигши перелякатися, вимовив:
— А можна запитати, що ти читаєш?
Сорая моргнула.
Я затамував подих. І раптом відчув на собі погляди всіх афганців блошиного ринку. Уявив, як западає тиша. Губи завмирають на півслові. Обертаються голови. Від гострої цікавості звужуються очі.
Що це було?
До тієї миті наше знайомство можна було вважати просто виявом ввічливості: один чоловік знічев’я запитує про іншого чоловіка. Однак тепер моє запитання було саме до Сораї, і якщо вона відповість, то вийде, що ми... ну, що ми теревенимо. Я — моджаррад, неодружений молодий чоловік, а вона — непошлюблена молода жінка. Проте жінка з історією. І це могло будь-якої миті обернутися плітками, до того ж найпікантнішими. Почнуть плескати злі язики. І тягар їхньої отрути впаде на неї, а не на мене — я чудово розумів, що афганські подвійні стандарти надавали моїй статі таку перевагу. Казатимуть не: «Ви бачили, як він з нею теревенив?» — ні, казатимуть: «Йоооооооой! Ви бачили, як вона його не відпускала? Що за лочек[51]!».
За афганськими стандартами моє запитання — вияв сміливості. Я себе викрив, показав очевидний інтерес до Сораї. Та я був чоловіком, і ризикував лише своїм еґо, яке могли скривдити. От тільки рани гояться, а репутація — ні. Чи відповість Сорая на мій виклик?
Вона повернула книжку обкладинкою до мене. «Буремний перевал».
— Ви читали? — запитала.
Я кивнув. Відчував гупання серця аж під повіками.
— Сумна історія.
— З сумних історій виходять добрі книжки.
— Точно.
— Чула, ви й самі пишете.
Звідки вона знає? Цікаво, то батько їй сказав, чи вона сама в нього запитала? Я негайно відкинув обидва варіанти як цілком абсурдні. Це батьки й сини могли вільно розмовляти про жінок. Але жодна афганська дівчина — принаймні жодна порядна і могтарам[52] афганська дівчина — не стала б розпитувати батька про юнака. І жоден батько, особливо пуштун, що мав нанґ і намус, не обговорював би з донькою моджаррада, хіба якщо йдеться про хастеґяра — шанувальника, який вчинив гідно та відправив свого батька постукати в потрібні двері.
Неймовірно, та я почув власний голос:
— А хочеш прочитати котресь із моїх оповідань?
— Залюбки, — відповіла Сорая.
Та я відчув, що вона напружилася, помітив, як бігає туди-сюди її погляд. Мабуть, шукає генерала. Цікаво, як він відреагував би на те, що я так непристойно довго розмовляю з його донькою.
— То, може, я принесу тобі одненьке почитати, — пообіцяв я.
Хотів був ще щось додати, але в проході з’явилася жінка, яку я вже бачив поруч із Сораєю. Вона несла повний пакет фруктів. Побачила нас, і її погляд перестрибнув від Сораї до мене й назад. Жінка всміхнулася.
— Аміре-джан, рада тебе бачити, — сказала, розпаковуючи торбу та викладаючи все на скатертину. Лоб у неї аж блищав від поту. Руде волосся, зачесане на потилиці у формі шолома, вилискувало на сонці — там, де воно було найтонше, де-не-де виднілася шкіра. Жінка мала зелені очиці, глибоко посаджені на круглому, мов капустина, обличчі, зуби з коронками та маленькі пальці, схожі на сосиски. На її грудях спочивало золоте зображення Аллаха, а підборіддя тонуло в складках і вигинах шиї.
— Я — Джаміля, мати Сораї-джан.
— Солям, хала-джан, — сказав я, присоромлений. У мене так часто бувало з афганцями: вони мене знали, а я поняття не мав, хто це такі.
— Як твій батько? — запитала Джаміля.
— Добре, дякую.
— А пам’ятаєш свого діда, Ґазі-сагіба, суддю? Так от, його дядько з моїм дідом були двоюрідні брати, — повідомила Джаміля. — Тож ми з тобою родичі.
Вона всміхнулася, зблиснувши коронками, і я зауважив, що правий кутик її рота трохи опущений. Очі знову забігали від Сораї до мене та навпаки.
Якось я вже питав батька, чому донька генерала Тагері досі незаміжня. Нема наречених, відповів баба. Нема підхожих наречених, уточнив за мить. Але більше нічого не додав — батько добре знав, як легко пусті балачки можуть стати на заваді вдалому шлюбу молодої дівчини. Афганські чоловіки, особливо зі шляхетних родин, були істотами зрадливими. Пошепт тут, натяк там — і вони вже летять геть, як сполохані птахи. Весілля гуляли одне за одним, але ніхто не співав «Агеста боро» для Сораї, ніхто не розмальовував її долоні хною, ніхто не тримав Коран понад її головним убором, і на всіх весіллях вона танцювала лише з генералом Тагері.
А тепер я побачив цю жінку, матір з відчайдушно запопадливою кривуватою усмішкою та недолуго прихованою надією в очах. Я аж трохи зіщулився від усвідомлення влади, наданої мені лише тому, що я виграв у генетичній лотереї, яка визначила мою стать.
Мені ніколи не вдавалося прочитати думки в очах генерала, та про його дружину я вже точно знав: хто-хто, а вона моєю супротивницею ні за якої ситуації не буде.
— Сідай, Аміре-джан, — сказала Джаміля. — Сорає, бичем, подай-но йому стілець. І помий один з персиків. Свіженькі й солоденькі.
— Ні, дякую, — відказав я. — Мені вже час. Батько чекає.
— Невже? — промовила ханум Тагері, вочевидь, вражена тим, що я вчинив ввічливо і відхилив її пропозицію. — Тоді на, візьми хоч із собою.
Вона вкинула по кілька ківі та персиків у паперовий пакет і наполягла, щоб я його взяв.
— Перекажи солям батькові. І приходь до нас іще.
— Прийду. Дякую, хала-джан.
Краєм ока я помітив, що Сорая відвела погляд.
— Я думав, ти пішов по кока-колу,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ловець повітряних зміїв», після закриття браузера.