Читати книгу - "Нічний адміністратор"

— Хлопче, не підходь до нього. Тримайся від цього чортового покидька подалі. Клятий відьмак. Бігом усі до машини, — сказав він, повільно піднімаючись на ноги.

— Спочатку розрядіть зброю, будь ласка, — попросив Лінден.

Піт Пенґеллі кивнув і всі троє витягнули патрони з рушниць. Далі всі четверо пошкандибали до машини.

— Я б його, падлюку, замочив! — запротестував Джейкоб, щойно вони від’їхали. — Я б тому сучому сину всі ноги переламав за те, що він зробив з тобою, Піте!

— Ні, мій хороший, не переламав би, — відповів Піт. — А от він тобі — запросто.

І Піт Пенґеллі після тієї ночі, як подейкували в селі, наче переродився, хоча місцеві, може, й надто поспішно пов’язали причину і наслідок. Настав вересень і Піт одружився з розважливою донькою фермера з Сент-Джасту. Саме тому він може поглянути на минуле відсторонено і розповісти про ніч, коли Джек Лінден мало що не укатрупив його так само, як і того розгодованого кенгурушника.

— Я тобі, хлопче, одне скажу. Якщо Джек його таки кокнув, то зробив це так, що комар носа не підточить, оце вже точно.

Але ця історія має краще закінчення, хоча Піт волів про нього не розповідати направо, й наліво, бо надто вже цей спогад був дорогий його серцю. У ніч напередодні зникнення Джек Лінден зайшов до Снаґа і поклав свою перев’язану руку на плече Піта Пенґеллі та ще й пригостив його пивасиком, уявляєш, старий? Вони потеревенили хвилин з десять і Джек Лінден пішов додому. «Він шукав собі оправдання, — гордо наполягав Піт. — Послухай мене, братуха. Джек Лінден, той скурвий син, надумав зі мною помиритися зразу після того, як замочив кенгурушника».

Щоправда, на той час його вже звали не Джек Лінден, до чого вони ніяк не могли призвичаїтись, та, вочевидь, уже ніколи не зможуть.

Через кілька днів після свого зникнення, Лінден-з-Ле-ньйону-через-і-та-е виявився Джонатаном Пайном з Цюриха, якого розшукувала швейцарська поліція за підозрою у привласненні чужого майна у фешенебельному готелі, де він був довіреним працівником. «Готельєр-морепла-вець у бігах», — йшлося у заголовку газети «Корнволлець» над фотографією Пайна-Ліндена. «У справі зі зниклим безвісти громадянином Австралії поліція розшукує торговця яхтами з Фалмута. «Ми розглядаємо версію, що вбивство було здійснене на ґрунті торгівлі наркотиками», — повідомляв начальник департаменту кримінального розшуку. «Чоловіка можна легко впізнати за особливою прикметою — перев’язаною рукою».

Але прізвище Пайн їм абсолютно ні про що не говорило.

Так, перев’язана. Так, поранена. І одне, й інше було невід’ємною частиною Беррового плану.

Рука Джека Ліндена, та сама, яку він поклав на плече Піта Пенґеллі. Багато хто, не лише Піт Пенґеллі, помітив ту перев’язану руку, і поліція, підбурена Берром, кров з носа захотіла дізнатися, хто її бачив, яка це була рука, і коли це сталося. З’ясувавши, «хто», «яка» і «коли», вони, як і зазвичай буває з поліціянтами, ще й захотіли дізнатися «чому». Тож записали всі ті суперечливі версії, які запропонував сам

Джек, демонструючи всім свою професійно перебинтовану руку і кінчики пальців, зв’язані, немов пучок спаржі. Не без допомоги Берра поліція зробила все можливе, щоб ці версії з’явилися у пресі.

— Намагався вставити нову шибку у домі, — сказав місіс Третевей Джек Лінден у той четвер, поки востаннє відраховував їй лівою рукою готівку.

— Хочеш як краще, виходить як завжди, — немов між іншим сказав Джек старому Вільяму Чарльзу, коли вони випадково перетнулися у Пенгаліґоновому гаражі, куди Джек пішов по пальне для мотоцикла, а Вільям Чарльз — просто вбити час. — Товариш попросив мене зайти до нього допомогти підремонтувати вікно. І от тобі й маєш! — Він підсунув свою перев’язану руку Вільяму Чарльзу, немов хворий пес лапу, тому що Джек умів усе перевести у жарт.

Але саме завдяки Піту Пенґеллі всі раптом не могли знайти собі місця.

— Хлопче, все сталося у його триклятій дровітні, — сказав він детективу, сержанту поліції. — Кажу тобі, він різав шибку і той чортовий різак вислизнув йому з рук і бац — усе кров’ю заляпане. Він перев’язав руку, міцно так перев’язав, сів на мотоцикл і поїхав у лікарню — отак усе сам, однією рукою! Кажу вам, кров так юшила, шо всенька дорога до Труро була залита. Хлопче, такого не вигадаєш. Як припре — то нема куди діватися.

Але коли поліція чемно все обдивилася у дровітні в Ле-ньйоні, то не знайшла ні скла, ні різака, ні крові.

«Убивці постійно брешуть, — пояснював Джонатану Берр. — Послідовність їм не на руку. Той, хто не помиляється, не може стати злочинцем».

Берр пояснював: «Цей Роупер постійно всіх перевіряє. Навіть коли нічого не підозрює, все одно перевіряє. Тому ми підкидаємо вам такі брехливі історійки, щоб несправжній убивця здавався справжнім.

А гарний шрам красномовніший за тисячу слів».

У ті останні дні настав момент, коли Джонатан порушив усі правила і, без Беррового відома чи згоди, приїхав до своєї колишньої дружини Ізабелли у пошуках примирення.

— Буду проїздом неподалік, — збрехав він, телефонуючи з телефону-автомата у Пензансі. — Пообідаймо десь у тихій місцині.

Поки він їхав мотоциклом у Бат, усе ще в одній рукавиці через перев’язану руку, то знову і знову повторював наперед підготовлену промову, аж поки вона не зазвучала у його голові немов героїчна пісня: «Ізабелл, про мене всіляке писатимуть у газетах, але не вір ні чому. Ізабелл, вибач мені за все погане, але в нас було і багато хорошого». А потім він скаже їй «на все добре» і вона, уявляв він собі, відповість тим самим.

У чоловічому туалеті він переодягнувся у костюм і знову став готельєром. Вони не бачилися п’ять років і Джонатан ледве впізнав Ізабеллу, коли вона врешті прийшла, спізнившись на двадцять хвилин і звинувачуючи у всьому кляті затори на дорогах. Тепер вона носила коротку практичну зачіску, і від її довгого каштанового волосся, яке колись так спадало на її голу спину, коли вона його розчісувала, перед тим як іти в ліжко, не залишилося і сліду. Мішкуватий одяг приховував її фігуру. При ній була сумка з радіотелефоном. Тепер він пригадав, що ближче до кінця їхнього подружнього життя вона могла розмовляти лише з телефоном.

— Боже, — сказала вона. — Ти виглядаєш неймовірно! Не хвилюйся, я зараз його вимкну.

«А