Читати книгу - "Коханці Юстиції"

а й трьома-чотирма псевдонімами. Чого-чого, а хлоп’яцтва в їхніх забавах у конспірацію вистачало з надлишком. Цього разу «Протокол» фіксує, що «Ан-дрій-Артем», вистрибнувши на сцену з геройським вигуком, намагається вбити себе пострілом у голову. Пістолет дає осічку. «Тоді він зіскочив зі сцени і подався в напрямі дверей, де ґеста-півці його впіймали, повалили долів, роззброїли і потягли до канцелярії театру», — звітує «Роберт». І далі в його «Репортажі» з’являється дещо загадковий момент: «Схопленого скували по ногах та руках і разом зі ще двома ув’язненими лицем до землі поклали в канцелярії театру». Але хто зі своїх міг тої миті потрапити до канцелярії, щоб це побачити? Звідки береться уявлення, що в канцелярії ув’язнених саме троє і що вони лежать саме долілиць?

Третій інцидент — це єдина того вечора успішна втеча з театру. В документі «Роберта» про це читаємо: «По закінченні провірки на партері розпочали контролю бальконів. Серед того почулися постріли в коридорі, потім брязкіт шиб і суматоха». У дужках «Роберт» зазначає цей епізод як «виступ Ромка».

Дивно, але в Яшановій версії цей, доволі розлого описаний, епізод відбувається значно раніше. Він навіть передує початкові обшуку. В мить, коли заблоковані в залі глядачі, підкоряючись наказу, почали всі як один переходити зі своїх місць на праву половину партеру, виникла деяка метушня, користаючи з якої «певний молодий чоловік, що був на бальконі, сходами збіг униз, вибив вікно, вискочив з поверху (другого. — Ю. А.) на хідник і зник у вуличках. До нього стріляли ще в театрі й на вулиці, а він мав пістоль і відстрілювався. Під час тієї стрілянини, невідомо вже від чиїх куль, був тяжко ранений українець (пожежник, чергував на виставі) і легко ранений один поліцай».

Із цієї миті Оскар Брандт скаженіє. Він з усіх сил підтверджує своє таємне реноме ґротескового психопата. (Психопатом, судячи зі спогадів графині Ланцкоронської, був і його попередник Крюґер, але той хоча б вирізнявся грою на фортепіано і любов’ю до Бетговена.) Всім наказано підняти руки вгору й не ворушитися. Обшуки й перевірки тривають до глибокої ночі. Кількість арештованих, побитих і закутих у кайдани йде на десятки. Театральні приміщення наскрізь просякають кров’ю, сечею і страхом.

Згодом, уже за межами цієї історії, стане відомо, що той утікач, єдиний, кому вдалося вирватися назовні та блискавично щезнути, був доволі високим чином підпільної служби безпеки на псевдо «Митар» (він же «Йордан», він же «Суворов», він же «Роман Орлів»). Мабуть, саме цей «Роман» і мається на увазі під «Ромком». Це його виступ став причиною неконтро-льованої люті Оскара Брандта.

Проміжні підсумки Брандтових лютувань відбито у зведенні «Роберта»: «Ґестапо вивело (забрало до в’язниці. — Ю. А.) біля 100 чоловік, чотирьох відвезли санітарним автом, 24-х забрав арбайтсамт[40], з них частину наступного дня відпущено, всіх прочих вивезено на роботи в Німеччину».

9

Впадає в око дилетантизм, який супроводжує фактично кожну дію підпільників. Здається навіть, що єдине, в чому вони успішні, — це вигадування собі псевдонімів. Усі інші складники конспіративної діяльності вони провалюють з якоюсь просто-таки фатальною невідворотністю. В їхніх діях багато героїзму, але не того, що забезпечує перемогу, а самовбивчого. Дві спроби самогубства (до того ж невдалі) за один вечір в одному театрі — чи не забагато? Вибухівка і зброя, пронесені на патріотичну виставу, — чи не надто оперетково?

Поясненням цього може бути чинник, який рідко береться до уваги в дискусіях істориків і який, на мій погляд, цілком фатально тяжів коли не над усією Організацією, то в будь-якому разі над її радикальним крилом. Ім’я цього чинника молодість. І як наслідок — не лише недосвідченість чи недоосвіченість, не лише наївність, максималізм і конфліктність. Боротьба амбіцій і буяння гормонів також. Позерство, пафос і нарцисизм також. Нищівна конкуренція зі старшими поколіннями — людьми Першої світової та Визвольної воєн. Нарешті незрілість і ламкість. Остання спричинювала зрадництво. Його було справді багато — більше, ніж здатна витримати будь-яка конспіративна структура. Але ця якимось дивом витримувала. Можливо, дивом уже згаданого героїзму. Його було так само багато, як і зрадницва. Все врівноважувалося.

Активним рушієм і кістяком Організації на той час виявилися 20-25-річні. Ті, кому було ближче до тридцяти, вважалися старими загартованими бойовиками і командували велетенськими територіальними підрозділами. (Тому ж, приміром, «Ро-бертові» на час написання цитованого вище звіту було 24 роки. До цього віку він уже встиг побути обласним провідником Організації, тепер його було підвищено до рівня крайового проводу.)

Так, ці люди мали право називати свою діяльність Революцією Молодих. Бунтом дітлахів. Заколотом ангелів. Старійшини руху, його найвище політичне керівництво з лідером Бандерою включно, були щойно за тридцять. Зрештою, більшість очільників на час описуваних подій стали постатями радше символічними. Ніхто не міг знати напевно, чи вони ще взагалі серед живих[41]. Німецька влада ізолювала їх із самого початку окупації й надалі утримувала в Заксенгаузені та інших таборах на багатозначних становищах чи то в’язнів, чи заручників, а чи запасних (про всяк випадок) джокерів.

Звідси так багато самодіяльності та сваволі в, як їх називали, низових структурах. Зброя (передусім пістолети і ручні гранати — саме те, що виринуло і в театрі) розповзалася по людях, які не вміли ні користуватися нею, ні правильно її зберігати. Зброя вистрелювала без їхнього відома — й дуже часто по своїх.

З іншого боку, якщо унтерштурмфюреру СС Брандтові того вечора так хотілося знайти в театрі зброю, то він неминуче її знайшов би. Підкинути кілька пістолетів і ручну гранату? Надзвичайно просто. Якщо це була провокація, то зі стовідсотковим успіхом. Претензії до підпілля в цьому сенсі бути не може. Вона в іншому: як можна було створити для окупантів таку фантастичну можливість накрити всіх разом, ніби глухарів на току, одночасно, в одному місці й без найменших для себе втрат? Навіщо аж така жертовна театральність? І чи любов до оперети справді могла визначати ступінь патріотизму?

Зрозуміло, що Брандт, як і вся служба ґестапо, як і кріпо, ґрепо[42] і шупо, користувався розгалуженою мережею інформаторів, провокаторів та доносіїв. Так само зрозуміло, що його аґенти навчилися грати й на польсько-українському фронті, й на «внутрішньому фронті» Організації. Зрозуміло й те, що на прем’єру «Шаріки» Брандт увірвався не просто в передчуттях чи здогадах, ще й піднявши алярм на кіносеансі. Ні, до театру його вела певність, за якою стояв хтось дуже конкретний.

10

Друг «Сансара» був того ж віку, що й увесь кістяк