Читати книгу - "Війна у натовпі"

Наприкінці весни я попросив дядю Толю зібрати знайомих грузинів у приміщенні однієї швидкобанкрутуючої фірми, яка орендувала кімнати в Київському будинку офіцерів. Після тривалої розмови вони погодились фінансувати відправку людей на абхазьку війну.

Постмодернізм — це суміш. Це — знищення відстаней і часу. В Нюрнберзі судять Валленштайна. Він сидить між Герінгом та Лінкольном. Емпидокл є учнем Декарта. За ідеєю, постмодернізм — це ситуація переповненості. А насправді — порожнечі. Наприкінці століття відбулося не зростання рівня поінформованості, а збільшення числа хромосом. Дауни роблять телебачення. Дауни ним насолоджуються.

Я завжди багато уваги приділяв пропаганді. Сучасні війни — це озброєні політичні демонстрації. І демонстративний момент в них не менш важливий, аніж власне момент застосування зброї. Взагалі, пропаганда спрацьовує тоді, коли люди ходять по коліна в пропаганді. Але, коли на це не вистачає коштів, зброєю пролетаріату є скандал. Між іншим, якісний скандал не така вже й легка справа. На Заході варто заявити, що міністр крадій, — і це скандал. У нас такого ніхто не помітить. Скорше здивує протилежна заява.

Свого часу до наших рук потрапила копія медичної карти одного з міністрів, з якої випливало, що він ВІ-інфікований (за датою — один з перших в Україні). До того ж інфікування відбулося, як випливало з паперів, внаслідок гомосексуального контакту. З великим задоволенням ми поділилися цим маленьким відкриттям з депутатами Верховної Ради, чиновниками Кабінету Міністрів та адміністрації Президента. Ви думаєте, це викликало скандал? Аж ніяк! Мабуть, там багато таких. Сучасну людину не проб'єш сексуальними переверзіями, моральними вадами, несправедливістю. Єдине, що здатне збурювати підсвідомість, — це обігрування загрози прямого насильства.

Люди мусять боятися Піфагора, щоб цікавитися ним. Існує лише те, що вбиває. Наша просвітницька місія полягає в тому, аби показати: абстракції агресивні. Коли говорять про духовність, уявляють волошки, а ц — ожежі. Будь-яка філософія закінчується хімією. Хоча б з цієї причини нею треба цікавитись.

У 1992 році мені потрібно було донести свою точку зору до кримчан. Це можна було здійснити за допомогою серйозної кампанії в засобах масової інформації. Але, п-перше, у нас їх не було, а по-друге, люди відпорні щодо нової інформації. Її не так вже й легко нав'язати. Я випустив заяву, яка складалася всього з одного речення: "Крим буде українським або безлюдним". Минуло шість років, проте в Криму ці слова пам'ятають усі.

Командиром абхазького підрозділу я призначив Валерія Бобровича ("Устима"). В минулому флотський офіцер, воював у В'єтнамі. Свого часу я помітив, що кожна людина має такий невеликий проміжок життя, коли вона відрощує очі, якими буде дивится на себе в подальшому. У багатьох ці очі відростають під впливом однієї-двох книжок, прочитаних в юності. Устим дивився на себе очима авторів і героїв літератури про УПА. Це специфічна пропагандистська емігрантська література, написана здебільшого в п'ятидесятих роках учасниками подій. Під впливом гнітючої емігрантської дійсності вони романтизували війну. Щоправда, там було що романтизувати.

Наш підрозділ мав діяти спочатку у складі батальйону морської піхоти, сформованому однією невеличкою грузинською партією. Перед відправкою наших перших людей до Грузії мене запросили до центрального офісу СБУ на Володимирській вулиці. Там я мав бесіду з двома зампредами, які умовляли не встрявати в цю війну. Вони повідомили, що Україна підписала якусь міжнародну конвенцію про боротьбу з найманством. Мені було нудно. Ймовірно, їм був потрібен факт проведення профілактичної бесіди, аби підтвердити, що вони "бдят" у межах чинного законодавства.

Я вилітав з аеропорту "Бориспіль" разом з двома десятками унсовці — оповненням нашого підрозділу. Перед вильотом я дізнався, що наші в Абхазії вже пройшли важкі бої і втратили двох убитими.

Розділ IV АБХАЗІЯ

Валерій Бобрович (Устим)

ЕПОПЕЯ "АРГО"

Чи був перший законно обраний демократичний президент незалежної республіки Грузія батоно Звіад Гамсахурдіа кривавим тираном, мені невідомо. Ставлення населення до подій взимку 1992-1993 років якнайбільш яскраво ілюструється оповіданням мого грузинського колеги. Коли під час боїв на проспекті Руставелі в одному з гастрономів вибило вітрину, а грабувати там уже було нічого, мешканці навколишніх будинків встановили у проймі стільці, і з цього подіуму, як у кіно, із зацікавленням споглядали за тим, що відбувається. Часом якийсь глядач падав, забитий випадковим осколком, і тоді його місце займав наступний.

Усе почалося з грузинської військової експедиції проти Абхазії з єдиною метою — перекрити кордон з Росією. Рушили на трьох десантних баржах. На одній з них як вогневий засіб встановили БМП. Експедицію готували в обстановці суворої таємності. Яким же було розлютування бійців, коли, спіймавши радіоприймачем хвилю тбіліського телебачення, вони почули репортаж про хід операції і переможну реляцію про закінчення акції, що ледь встигла розпочатися. Десь на широті Гудаути конвой зупинив російський сторожовик і завернув його до берега. На пляж десантувалися під кулеметним вогнем.

У травні 1993 року з партією Громадянський Конгрес Грузії була досягнута домовленість про направлення в Поті групи радників для формування батальйону морської піхоти. На той час озброєні формування мала кожна поважаюча себе партія. "Мхедріоні" роззброювала в горах райвідділи міліції. Кетовані, в просторіччі "Кетуші", формував Національну гвардію.

Був такий намір — сформувати у складі батальйону групу бойових плавців. Грузинським BMC, що складалися з озброєних ДШК і "зушками" сейнерів і суден на підводних крилах, нічого було протиставити кораблям Чорноморського флоту, можливо, крім кількох гармат берегової оборони, гаубиць Д-30 і зенитних гармат калібру 85-100 мм. Хтось запропонував здійснити розвідувально-диверсійні операції проти кораблів і суден супротивника, що перебували на якорних стоянках. Проти портових споруд планувалося застосувати малі штурмові засоби. Оскільки мій досвід підводних занурень обмежувався аквалангом, довелося збирати відомості про інструкторів підводного плавання, які мають досвід користування кисневими приладами замкнутого циклу. Невдовзі знайшли кандидата — такого собі "Обуха".

В минулому бойовий плавець-надстроковик, він надто довго вештався серед туристичних, спортивних і кіношно-декораторських тусовок, обмежуючи коло своїх занять інструктажем, рятуванням потопаючих і культуризмом. Взагалі, людина достигала до того, аби стати "толкієністом", "військовим реконструктором" чи ще чимось подібним до цієї цілком безневинної публіки, якби 1992 року не вступила до УНСО. Коли підвернулася війна, Обух вирішив забути про сивину. До цього часу його син "Цвях", якому щойно виповнилося 18 років, вже встиг на свій страх і ризик взяти участь у Нагорно-Карабаському конфлікті на боці Азербайджану.

З першою партією унсовців батько і син були відправлені до Абхазії,