Читати книгу - "Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням"

– Я передумав. Я напишу портрет коханої пана.

– Але почати треба вже завтра, – суворо сповістив Олесь, ледь стримуючи свою радість.

– Добре. Кого маю писати?

– Вона заміжня, її ім'я я би не волів розголошувати.

– То де я її знайду?

– У моєму маєтку. Запитай пана Крижацького. А це завдаток. І пропуск.

Олесь зняв із пальця коштовного перстня, простягаючи Драгосу, коротко вклонився та уже за воротами з насолодою підставив своє обличчя краплям дощу.

Вони сиділи одне навпроти одного – Анна Сімоконі та Олесь Чернецький. Дощ закінчився. За вікном цвіли сади, і квіткові пахощі долинали через прочинене вікно. Служниця принесла зацукровані сливи.

– Ти справді думаєш, що він приїде? – порушила нарешті тишу Анна. – Скоро почне сутеніти, ми чекаємо на нього весь день. Певно, він давно уже десь у Валахії. Я ж наказувала Миколаю – ударити важким по голові й привезти сюди. Живого. На допит! І що ми тепер маємо?

Олесь сидів, опустивши голову. Шосте чуття підказувало йому вчора вчинити саме так, без галасу та крику, запросивши Драгоса просто до себе додому, і навіть Колай-Бугай не насмілився суперечити. Що ж, його шосте чуття цього разу підвело.

– Треба посилати по нього гайдуків, доки не пізно, – крізь зуби сказала Анна, підводячись зі свого крісла.

Вона була схожою на амазонку – таку, що описували в своїх оповідях древні греки – високу, вольову та дуже сердиту, подумалось Олесю. Він навіть сказав би, що тієї миті Анна була особливо прекрасною, якби йому не було так шкода себе й марно витраченого часу. Хто знає, як довго ще ця амазонка протримає його в своєму полоні, якщо Драгос і справді вже десь за Карпатами?

Знадвору долинув шум. У світлицю забіг стривожений Миколай, на ходу скидаючи шапку.

– Він тут, пані! – ледь не викрикнув чолов'яга.

Це був тріумф! Олесь підвівся зі свого місця, Анна ж навпаки, схвильовано сіла в крісло, спиною до входу, як було домовлено.

– Слава Ісусу Христу, – схилив голову маляр, заходячи до світлиці.

Він був одягнений у той самий жупан, а в руках тримав боброву шапку.

– Навіки слава, – відповів Олесь, щосили намагаючись приховати свою усмішку.

– Знаю, винен перед паном Крижацьким. Мене затримали на роботах у монастирі. Чи пан досі зацікавлений у моїх послугах?

– Уже й не сподівався, що ти приїдеш. Думав, утечеш разом із моїми коштовностями, – повагом відповів Олесь. – Кудись, наприклад, у Істанбул. Чи тобі там все рівно більше платять, а до мене ти прийшов лише за новими відомостями про повстанців?

Поки Миколай перекладав, Драгос то бліднів, то червонів. Він відступив на крок назад, але в дверях вже з'явилися гайдуки.

– Хочеш дізнатися більше? Спитай у моєї пані, доки писатимеш її портрет.

Анна встала з крісла й впритул подивилася на Драгоса.

– То я тебе знаю, холопе. Ти прислуговував моєму чоловікові, був у нього писарем. Що ж сталося, що Якуб по твоїй милості опинився в турецькому полоні?

– Я… я не причетний. Я… – зам'явся Драгос.

– Пан бачив тебе із османським агою. Ти ходив до нього пити чай і говорити про іконопис?

Злякане обличчя Драгоса раптом зробилося злим.

– Твій чоловік погнав моїх двох синів на війну! І коли їх при першому бої, разом із іншими хлопцями, ще дітьми, узяли в полон, то він нічого не зробив, щоб їх звідти витягти! Тіла тих юнаків знайшли повішеними наступного дня.

– То ти вирішив, нехай більше дітей помирає від руки Османів? Нехай їх краще забирають у яничари[41] й вони загинуть десь на Чорному морі, не знаючи навіть своїх батьків?! – викрикнула Анна, і її обличчя перекосилося від раптового гніву.

Гайдуки взяли Драгоса попід руки та вивели зі світлиці.

Олесь стояв осторонь. Олесь відчував себе осторонь. Яка різниця, хто кого. Це не його війна. Яка різниця? Та на душі чомусь зробилося тяжко. Де й поділося його всепоглинаюче почуття перемоги.

Проте Анна зненацька перемінилася. Тепер вона була щаслива. Як і до того, вона не посміхалася, але її суворе обвітрене обличчя світилося від щастя.

– Маємо відсвяткувати таку нагоду, – у її очах несподівано для Олеся заграли бісики. – Ти виявився не таким вже й бовдуром, як я думала.

Олесь аж завмер від здивування.

– То мені пишатися таким… компліментом? – запитав він, примружуючись.

– Ти гарненький. Можеш пишатися вже цим.

– Що ж, пані моя люб'язна, як будемо святкувати?

– Для початку, вип'ємо вина.

Анна сама взяла зі столу келих та налила по вінця ароматного напою. Солодкувато-пряна рожева мальвазія віддала теплом у горлі. Олесь зробив ще ковток і з натиском відповів на гарячі обійми амазонки.

– Що тебе хвилює? – запитала Анна, коли вони обоє вдягали на себе поспіхом знятий і розкиданий по долівці одяг.

Олесь здивовано подивився на неї.

– Мене? Чому пані так думає?

– Ти десь не тут. Не зі мною. А я хочу, щоб ти був лише зі мною.

Її великі темні очі зробилися ще більшими. У них тепер блищала іскра, якої Олесь раніше не помічав, і він підозрював, що справа не лише в Драгосі. Він потер рукою плече, на якому лишилися рожеві борозни від гострих жіночих нігтів.

– Пані, я… – Олесь зібрався з думками й пішов у атаку. – Ти знаєш, ясна моя господине, що брат із сестрою забрали собі батьківський спадок – Чернецький замок, який по праву належить мені. Від того замку – два стовпа лишилося після нещодавнього набігу татар…

Олесь брехав. Замок, який за заповітом належав усім трьом нащадкам старого пана Чернецького, був розташований за Хотином, і щоб до нього дістатися туркам чи татарам, треба було б пройти не один форпост. Але Олесь сподівався, що Анна таких подробиць не знає, тож він натхненно продовжував:

– Що мені з тих стовпів – добра не буде. І земля там не родюча, одне каміння. Але честь моя була заплямована. А для шляхтича – краще померти, ніж жити в безчесті. Увесь цей час, доки я тут, мене не залишає думка, що одні люди мене вважають бецеником[42], інші безвольним байстрюком, недостойним свого батька. Мені необхідно повернутися.

– І з голим пузом іти на ворога?

– Я знайду військо! Пані, у мене є друзі на Подільській Україні, є друзі на Наддніпрянщині…

– То ти поїдеш і більше не повернешся… – у її голосі Олесь почув болючу нотку ревнощів.

Це його потішило, але він своїх почуттів не видав. Натомість, його обличчя зробилося дуже серйозним.

– Пані, – Олесь взяв її широку