Читати книгу - "Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців"

землеробство, доповнене скотарством, створювало всі умови для розвитку ремесла. Сліди різних виробництв, насамперед гончарного, а також металургії та металообробки, трапляються на багатьох черняхівських пам’ятках. Було б надто оптимістично стверджувати, що «черняхівці» мали повноцінне ринкове ремесло, майстри працювали, скоріше за все, на замовлення. Однак попит на ремісничі вироби був доволі стабільним, а «купівельна спроможність» населення уможливлювала утримання громадою (або групою сусідніх громад) спеціалізованих майстрів найбільш необхідних спеціальностей.

Важко визначити, чи існували «черняхівські» торговці, адже археологічно засвідчена тільки «міжнародна торгівля», постачання римських ремісничих виробів, а також чималої кількості олії та вина (про що свідчать численні знахідки решток амфор практично на кожній черняхівській пам’ятці). Втім, чи обслуговувалася така торгівля купцями з римських провінцій або ж до неї долучалися й представники «черняхівців», достеменних відомостей немає. Окремо слід сказати про монети імперського карбування, знахідки яких доволі часті (як окремих екземплярів, так і доволі великих скарбів). Думка щодо існування грошового обігу в черняхівському середовищі не надто обґрунтована, внутрішня торгівля цілком могла обходитися суто натуральними обмінними операціями. Монети ж могли бути такою собі валютою для купування імпортних товарів, а також засобами накопичення. Зокрема, щойно згадані скарби цілком могли бути «суспільним коштами», отриманими на загал через систему федератських стипендій та прихованих «на чорний день» саме як спільне майно громади чи племені.

Маркером стабільного економічного становища у середовищі носіїв черняхівських пам’яток є також невпинне демографічне зростання. На теперішній час відомо понад 3,5 тис. пам’яток цієї культури, що надзвичайно багато як для археологічного явища, що відбиває часовий проміжок — лише два з половиною століття. Левова частка цих пам’яток датується часом розквіту цієї культури, кінцем III — третьою чвертю IV ст.

Економічний розквіт «черняхівців», окрім технологічної складової, без жодного сумніву, мав і «політичну». Навряд чи такий рівень добробуту був досяжний без відсутності розбрату у доволі строкатому з етнічної точки зору черняхівському суспільстві, а надто — без захисту цього суспільства від зовнішніх загроз. Ці функції виконували готські королівські роди, котрі спиралися на військову силу насамперед своїх одноплемінників. Не виключено, що до «пильнування спокою» було залучено і решту германців, а також військові еліти інших племен.

Достеменно не відомо, коли саме готи розділилися на дві частини, візіготів, очолюваних королями з роду Балтів, та остроготів, котрі підкорялися королям роду Амалів, однак сталося це не пізніше періоду Готських війн. Обидві частини готів самостійно вибудовували стосунки з Римом, а відносини між ними не завжди були союзницькими. Та проте на всій території готського панування на півдні Східної Європи спостерігається настільки однорідна побутова культура, що навіть виявлення кордону між володіннями Балтів та Амалів є практично невирішуваною проблемою (найбільш поширена серед науковців думка, що таким кордоном був Дністер).

Якісь локальні особливості черняхівських пам’яток пов’язані не з політичним підпорядкуванням певних територій, а з культурними особливостями народів, що ці території замешкували. Насамперед це проявляється у домобудуванні, поховальному обряді, а також ліпному керамічному посуді. Приміром, пам’ятки території Румунії! та межиріччя Пруту та Дністра мають яскраві риси, притаманні культурі гетодакійського населення, старожитності узбережжя Чорного моря — культурні риси іраномовних народів (пізніх скіфів та сарматів), пам’ятки Верхнього Дністра — прояви зубрицькой традиції, а прикордоння ареалів черняхівської та київської культур позначене т. зв. «черняхівськими пам’ятками київської традиції». При цьому в конкретній пам’ятці може проявлятися не одна, а кілька традицій одночасно.

Доволі показово, що культурні компоненти, котрі маркують в черняхівському середовищі германців (вельбарські та пшеворські), рівномірно поширені по всьому ареалу черняхівської культури. Ба більше, ці компоненти присутні на переважній більшості черняхівських пам’яток. Тож складається враження, що германські військові контингенти доволі рівномірно були розпорошені підконтрольною готським королям територією, насамперед — для утримання у покорі підкорених народів. Не виключено, що таке «розквартирування» мало й елементи інституту на зразок середньовічних «кормлінь». Себто місцеві громади, бодай частково, утримували воїнів та їхні родини, що було своєрідним податком.

Цікаво, що першість готів заперечували виключно германці, а от про «сепаратистські виступи» східноєвропейських тубільців нам не відомо. Зокрема, відомо про конфлікт готів та гепідів під час Готських війн, війну між готами та вандалами за часів остроготського короля Геберіха (близько першої третини IV ст.), а також готів та герулів на початку правління славетного Германаріха (близько середини IV ст.). Всі ці конфлікти завершувалися, зрозуміло, перемогами готів.

Непевними є відомості про взаємини між готами та тайфалами, порівняно невеликим германським племенем, що прийшло до Східної Європи разом з готами. Вони постійно згадуються як союзники готських королів, але про їхню підпорядкованість прямих звісток немає. Останнім часом в літературі з’явилися спроби пов’язати тайфалів з культурою карпатських курганів, ареалом якої є Буковина. Однак вигляд цієї культури провінційно-римського кола, за багатьма показниками дійсно відмінної від черняхівської, вбачається доволі еклектичним. Зокрема, немає особливих сумнівів, що серед її носіїв були й представники дакійської людності. Скидається на те, що творцями цієї культури була якась група учасників Готських війн, доволі строката за складом. Втім, остаточно відкидати гіпотезу, що політичними зверхниками цієї людності були германці-тайфали, достатніх підстав немає.

Цікавим питанням є також відносини «готських королівств» з причорноморськими номадами, провідною групою котрих були алани. Останні постійно фігурують як військові союзники готів, але як рівноправні партнери, а не підпорядкована готським королям сила. Доволі промовистою є археологічна картина на Лівобережжі: в степовій частині пам’ятки черняхівської культури відсутні, а Дніпро є таким собі «непорушним кордоном». У правобережному степу черняхівські пам’ятки зосереджені в долинах великих річок і у приморській зоні, а на ділянках між ними трапляються сарматські кургани III—IV ст. Тож і тут номади, імовірно, зберігали певною мірою самостійність. Щоправда, тут наявні також і свідчення входження сарматів до черняхівських громад (насамперед поховання на черняхівських могильниках, справлені за обрядом, притаманним сарматам).

«Золоте століття» черняхівського суспільства припало на правління вже згаданого короля остроготів Германаріха, що тривало чи не півстоліття напередодні 375 р. Окрім вже згаданого угамування герулів початковий період правління «найшляхетнішого поміж Амалів» був відзначений також війною готів з венетами. Йордан, єдиний автор, що згадує ці події, лише констатує чисельність та невисокі бійцівські якості супротивників готів, а також відносну легкість, з якою готи здобули перемогу. Ані коли саме, ані де саме відбувався зазначений конфлікт, Йордан не повідомляє. З контексту, щоправда, зрозуміло, що ці венети мешкали десь на північ від готів, тож в них слід бачити носіїв київських старожитностей.

Дещо конкретизувати перебіг подій готсько-венетської війни дозволяє археологія. До середини IV ст. на Правобережжі київські та черняхівські пам’ятки в зоні контакту