Читати книгу - "Посмертні записки Піквікського клубу"

Сер. Бардл проти Піквіка.

Мавши від місис Марти Бардл доручення закласти проти вас позов за зламану вами обіцянку одружитися з нею, сповіщаємо, що позивачка встановлює свої витрати в розмірі одної тисячі п’яти сот фунтів стерлінгів. Скаргу подано вже до коронного суду, і ми просимо зворотною поштою повідомити нас, якому повіреному доручаєте ви захищати ваші інтереси в даній справі.

Маємо за честь, сер, бути вашими найпокірливішими слугами.

Додсон і Фог

М — рові Семуелеві Піквіку"

Німе здивування, з яким кожен переглядався з своїм сусідою і всі дивилися на містера Піквіка, було таке проречисте, що говорити, здавалося, було зайве. Мовчанку перший порушив містер Піквік.

— Додсон і Фог, — механічно повторив він.

— Бардл проти Піквіка, — задумливо промовив містер Снодграс.

— Душевний спокій і щастя довірливої жінки, — пробурмотів про себе містер Вінкл.

— Це — якась змова, — нарешті знову дістав дар слова Піквік. — Огидна змова між цими двома ненаситними аторнеями — Додсоном і Фогом. Місис Бардл ніколи не зробила б цього — у неї занадто гарне серце. Та й підстав вона не має ніяких. Просто — нісенітниця.

— Щодо її серця, то ви, безсумніву, найкращий суддя, — усміхнувся Вордл. — Не хочу вас бентежити, але думаю, що в даній справі Додсон і Фог — судді кращі, ніж будьхто з нас.

— Це — ганебна спроба виморочити в мене гроші,— сказав містер Піквік.

— Сподіваюся, більше тут нема нічого, — закашлявся Вордл.

— Хто будьколи чув, щоб я говорив з нею інакше, як жильці розмовляють з квартировласником? — із запалом продовжував містер Піквік. — Хто бачив мене з нею? Навіть мої друзі…

— Крім одного випадку, — перебив містер Тапмен.

— А! — промовив містер Вордл, — це важливо. Алеж нічого підозрілого, сподіваюсь, ви не помітили?

— Власне, нічого підозрілого там і дійсно не було, — нерішучо глянув на свого лідера містер Тапмен, — я не знаю, як воно трапилося, тільки вона лежала в нього на руках.

— Сили небесні! — сплеснув руками містер Піквік, яскраво пригадуючи всю сцену. — Який непереможний збіг обставин. Вона й справді лежала.

— І наш друг силкувався привести її до притомності,— лукаво додав містер Вінкл.

— Правда, і я не буду заперечувати цього, — признався містер Піквік, — старався привести до притомності.

— Для випадку, де нема нічого підозрілого, все це здається трохи дивним, га, Піквік? — сказав Вордл. — Ах ви, старий штукар! — і він засміявся так, що склянки на буфеті задзвеніли.

— Який жахливий збіг обставин! — скрикнув містер Піквік, спираючись підборіддям на руки.

По цих словах містер Піквік затулив руками обличчя й заглибився в міркування, а Вордл тим часом кивав та підморгував до інших членів товариства.

— Я, в усякому разі, з’ясую все це, — сказав містер Піквік, підвівши вгору голову й стукнувши кулаком по столу. — Я побачу тих Додсона й Фога. Завтра ж їду до Лондона.

— Завтра ви не спроможетесь, — зауважив містер Вордл. — Ви ще шкутильгаєте.

— Тоді післязавтра.

— Післязавтра — перше вересня, а ви обіцяли поїхати у маєток сера Джофрея Менінгса і, якщо не полювати, то, принаймні, поснідати з нами.

— Ну, тоді другого вересня, — сказав містер Піквік. — Сем!

— Так, сер.

— Візьміть два місця на імперіалі до Лондона на четвер, для себе й для мене,

— Слухаю, сер.

Містер Веллер пішов з кімнати й подався виконувати дане йому доручення, сунувши руки в кишені і втупивши і землю очі.

— Чудний дядя, мій пан, — казав до себе містер Веллер, повільно йдучи вулицею. — Подумати, що вигадав з тою місис Бардл, та ще й з малим хлопцем! Завжди буває таке з цими, нібито статечними, старими. Не думав я, що він накоїть такого; не думав! — і філософствуючи так, містер Семюел Веллер увійшов до контори диліжансів.

РОЗДІЛ XV

Приємний день, що неприємно закінчився.

На щастя для себе та для свого душевного спокою птаство перебувало в блаженному невіданні щодо готувань, які мали здивувати його першого вересня, і веселими криками привітало цей ранок — один з найприємніших восени того року. Багато молодих куріпок, що з усією самозадоволеною пихою юних літ гордовито проходили по стерні, і багато старих, що із зневажливим виглядом мудрих, досвідчених птахів своїми круглими очицями дивились на їхню легковажну поведінку, були однаково несвідомі свого близького кінця і розкошували свіжим ранковим повітрям, а через кілька годин лежали вже мертві на землі. Та ми стаємо сентиментальні. Будемо продовжувати. Отже, говорячи звичайною простою мовою, був чудовий ранок, такий чудовий, що важко було повірити, що небагато місяців короткого англійського літа вже минули. Огорожі, лани, дерева, горбки й долини показували зачарованому окові всі можливі відтінки зеленого кольору. Листя ледве починало обпадати. Поодинокі жовті цяточки, повкраплювані в літню зелень, ледве нагадували про наближення осені. На небі — ані хмарки. Сонце сяяло жарко й ясно. Співи пташок і дзижчання міріадів комах виповнювали повітря. На всьому лежала печать літа, і жодна з його розкішних фарб ще не зблякла.

Такого ото ранку коляса, в якій сиділи троє піквікців (містер Снодграс волів залишитися дома), містер Вордл і містер Трандл із Семом на передку, під'їхала до воріт придорожної садиби. Коло воріт стояв високий кощавий ловчий І хлопчик у шкіряних ботиках. У обох були за плечима величезні торби, а біля їхніх ніг крутилися два пойнтери.

— Га, Юно, здорово стара! Куш, куш, Деф! — казав містер Вордл, пестячи псів. — Сер Джофрей ще в Шотландії, Мартін?

Ловчий відповів ствердно і здивовано позирав то на містера Вінкла, що тримав рушницю так, ніби хотів, щоб курок замість нього натиснула кишеня його куртки, то на містера Тапмена, який витяг руку з рушницею так, немов боявся її.

— Мої друзі не мають ще достатнього досвіду в цих справах, Мартін, — сказав містер Вордл, помітивши погляд ловчого. — Треба жити, щоб навчитися; ви й самі знаєте. Та нічого; будуть колись гарні стрільці і з них. А втім, прошу містера Вінкла пробачити мене — у нього є вже деякий досвід.

Містер Вінкл кисло усміхнувся на цей комплімент і в замішанні почав виробляти своєю рушницею таке, що, будь вона заряджена, він неодмінно вбив би себе.

— Коли ви зарядите рушницю, то не поводьтесь з нею так, як тепер, сер, — суворо промовив високий ловчий, — інакше, будь я проклятий, якщо ви не підстрелите когось з нас на м'ясо.

Діставши таку догану, містер Вінкл раптом повернув рушницю й дулом мало не доторкнувся до голови містера Веллера.

— Алло, сер — скрикнув Сем, піднімаючи скинутий капелюх і потираючи собі висок, — якщо ви