Читати книгу - "Посмертні записки Піквікського клубу"

— Все вже з’ясовано й стверджено, мій друже, — відповів містер Вордл, стискуючи праву руку свого приятеля, тоді як містер Трандл стискав йому ліву.

— А хто казав або скаже, що це — неправда, — втрутився містер Веллер, виступаючи наперед, — я назву того брехуном самого. І якщо їх знайдеться цілий десяток, нехай то будуть найміцніші чоловіки, я ладен довести їм, коли шановні леді вийдуть звідси, що вони помиляються. — Виголосивши таке, містер Веллер запально стукнув кулаком об свою долоню й підморгнув до місис Томкінс. Важко описати обурення, з яким начальниця поставилась до самої думки про можливість існування десяти чоловіків у її установі.

Містер Піквік, з’ясувавши частково справу, міг уже піти. Але ні дорогою додому, ні за вечерею він не промовив і слова. Він, здавалося, занімів. Тільки раз, єдиний раз, повернувся він до містера Вордла й спитав:

— Як ви потрапили сюди?

— Ми з Трандлем приїхали на полювання, — пояснив Вордл. — Ми спинилися в цьому готелі і були дуже здивовані, довідавшись від вашого слуги, що й ви тут. Але я дуже радий, що зустрівся з вами. Ми знову зберемось до гурту й дамо Вінклеві змогу визначитись ще раз.

Містер Піквік не відповів, не спитав навіть нічого про своїх дінгліделських приятелів і невдовзі пішов до себе, звелівши Семові прийти поправити свічку, коли він подзвонить.

Дзвоник задеренчав, І містер Веллер з’явився своєю власною особою.

— Сем! — промовив містер Піквік, визираючи спід ковдри.

— Сер! — озвався містер Веллер.

Містер Піквік зробив паузу, а містер Веллер зняв нагар з свічки.

— Сем! — неначе силуючи себе, промовив містер Піквік.

— Сер! — знову відповів містер Веллер.

— Де той Тротер?

— Джоб, сер?

— Так.

— Поїхав, сер.

— З своїм паном, я гадаю?

— З паном чи з товаришем, але в кожному разі поїхав. Вони до пари один одному.

— Джінгл, думаю, здогадався про мої наміри і напустив на нас того хлопця з його історією, — промовив містер Піквік, ледве переводячи дух.

— Так і я думаю, сер, — погодився містер Веллер.

— То все було, звичайно, брехня?

— Все до крапки, сер. Ловко зроблено, сер. Чиста робота.

— Сподіваюся, іншим разом вони від нас уже так легко не вислизнуть, Сем, — сказав містер Піквік.

— Не думаю, щоб їм пощастило, сер.

— Де б не зустрів я того Джінгла, — пообіцяв містер Піквік, підводячись на ліжку і з страшною силою гупнувши кулаком по подушці,—я не тільки виведу його на чистий світ, як він того заслуговує, а ще й особисто налатаю йому боки. Не будь я Піквік.

— А я, де не впіймаю цього меланхолійного хлопця з його чорним волоссям, — сказав Сем, — я витисну справжню воду з його очей. Не будь я Веллер. Надобраніч, сер!

РОЗДІЛ XIV,

де коротко показано непереможну силу обставин.

Організм містера Піквіка, хоч який був міцний, не витримав важких фізичних вправ минулої ночі, сполучених ще з такими моральними ударами, і бідний великий муж був прикутий до ліжка жорстоким нападом ревматизму.

Піквікці, що залишились в Ітонсвілі, протягом двох днів після сніданку в маєтку місис Гантер неспокійно ждали вістей від свого шановного лідера. На третій день вони дістали від містера Піквіка листа, де славетний муж просив їх негайно приїхати до Бері, і о другій годині всі троє вирушили в путь. Ми мали вже нагоду говорити про дорогу, якою нещодавно проїхали містер Піквік з Семом, і тому не наводимо тут дуже поетичного опису її чар, майстерно зробленого містером Снодграсом.

Біля дверей готелю „Ангела" їх зустрів містер Веллер. Під проводом цього джентльмена вони пройшли до кімнати містера Піквіка і були дуже здивовані, а містер Тапмен навіть зніяковів, побачивши там старого Вордла й Трандла.

— Як ся маєте? — спитав старий, стискуючи Тапменові руку. — Не хнюптесь і не розводьте сантиментів. Тепер уже нічого не поробиш. Заради неї я хотів би, щоб ви побралися; але за вас я радий, що ви уникнули цього. Такий моторний молодець, як ви, знайде собі колись кращу дружину. Га? — і, зробивши це втішне зауваження, Вордл поплескав містера Тапмена по спині й зареготав від щирого серця.

— Ну, а ви як, мої хлоп’ята? — запитав старий джентльмен, обмінявшись привітаннями з містером Вінклем і містером Снодграсом. — Я оце тільки но казав Піквікові, що на різдво ви неодмінно мусите приїхати до нас. Ми справлятимемо весілля, але на цей раз справжнє весілля.

— Весілля! — аж пополотнів містер Снодграс.

— Авжеж що весілля. Та не хвилюйтеся, — добродушно заспокоїв його старий. — Це тільки Трандл з Беллою.

— А, це інша річ, — з полегкістю зітхнув містер Снодграс.

— А де тепер, — спитав містер Тапмен, роблячи над собою зусилля, — де тепер вона, сер? — і він одвернув голову й закрив очі руками.

— Вона? — тямковито перепитав містер Вордл. — Ви маєте на увазі мою сестру? Адже так?

Містер Тапмен кивом голови ствердив, що дійсно мав на увазі покривджену Рахіль.

— О, вона поїхала, — відповів Вордл, — і живе в однієї родички, досить далеко від нас. Вона ніяк не могла ужитись з моїми дівчатами, і я відпустив її. Ну, та годі! Ось і обід. Ви, панове, голодні після поїздки. Щодо мене, то я хочу їсти, хоч і не подорожував сьогодні. Ходім.

Віддавши належне всім стравам, товариство розташувалося круг стола, і містер Піквік, викликаючи обурення й жах своїх послідувачів, розповів їм про свою пригоду й про успіх, що увінчав підлі вчинки диявольського Джінгла.

— І на довершення всього, — закінчив містер Піквік, — я дістав у саду напад ревматизму, через який і досі кульгаю.

Містер Піквік, безперечно, додав би до цього кілька філософічних висновків, якби не з’явився Сем з листом у руках. Отже, замість промовляти, він осушив хусточкою лоб, зняв окуляри, витер їх, наклав знову і вже своїм звичайним, лагідним тоном сказав:

— Що у вас там, Сем?

— Був оце на пошті і знайшов лист, що лежав у них уже третій день, — відповів містер Веллер.

— Якась незнайома рука, — зауважив містер Піквік, відкриваючи конверта. — Боже милий. Що це? Це… це — жарти! Це не може бути правдою!

— У чім річ? — спитали всі єдиними устами.

— Ніхто не помер, сподіваюся? — сказав містер Вордл, стурбований жахом, що позначився на обличчі містера Піквіка.

Містер Піквік не відповів, а, простягнувши листа Тапменові й попросивши його прочитати вголос, відхилився на спинку крісла і змінився на лиці так, що страшно було дивитись.

Містер Тапмен, хвилюючись, прочитав.

„Фріменс — каурт, Корнгіл. 28 серпня