Читати книгу - "Дев’яносто третій рік"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Революція є дія Невідомого. Називайте цю дію доброю чи лихою, залежно від того, до майбутнього чи до минулого ви пориваєтесь, але лишіть її тому, хто її зробив. Вона здається спільним витвором великих подій і великих людей, але насправді вона є тільки наслідком подій. Події роблять витрати, люди платять. Події диктують, люди підписують. 14 липня[104] підписане Каміллом Демуленом, 10 серпня підписане Дантоном, 2 вересня підписане Маратом, 21 вересня підписане Грегуаром, 21 січня підписане Робесп’єром. Але Демулен, Дантон, Марат, Грегуар, Робесп’єр — тільки секретарі. Могутній і зловісний автор цих величних сторінок має одне ім’я — Бог і одну маску — невблаганної Долі. Робесп’єр вірив у бога. Не дивно!
Революція є одна з форм того іманентного явища, яке тисне нас з усіх сторін і яке ми звемо Неминучістю.
Перед лицем цього таємничого сполучення благодіянь і мук історія ставить запитання: Чому?
— Тому, — так відповість і той, хто нічого не знає, і той, хто знає все.
Коли спостерігаєш ці стихійні катастрофи, що руйнують і оновлюють цивілізацію, не наважуєшся судити про деталі. Хвалити чи ганьбити людей за результат, це майже те саме, що хвалити чи ганьбити цифри за суму, яка з них вийшла. Те, що повинно статися, — стається, те, що повинно віяти, — віє. Але одвічної ясності не затьмарюють ці буйні вітри. Над революціями сяють істина і справедливість, як зоряне небо над бурями.
12
Такий був цей Конвент, що потребує якоїсь особливої міри, щоб осягнути його. Укріплений табір людства, атакований усіма темними силами, сторожовий вогонь обложеної армії ідей, величезний бівуак розумів на краю безодні. Ніщо в історії не можна порівняти з цим зборищем людей, що було воднораз сенатом і бидлом, ареопагом і площею, трибуналом і підсудним.
Конвент завжди йшов за вітром. Але цей вітер віяв з уст народу і був подихам бога.
І нині, через вісімдесят років, щоразу, коли перед мисленим поглядом людини — історика чи філософа, однаково, — постає Конвент, ця людина спиняється в задумі. Не можна не бути уважним до цього великого походу тіней.
II. МАРАТ ЗА КУЛІСАМИ
На другий день після побачення на вулиці Паон, Марат, як і сказав напередодні Сімонні Еврар, пішов у Конвент.
Серед членів Конвенту був маркіз Луї де-Монто, пристрасний прихильник Марата, той, що пізніше підніс Конвентові годинник з бюстом Марата.
У ту хвилину, коли Марат входив у будинок Конвенту, до Монто підійшов Шабо.
— Слухай-но, колишній… — почав він.
Монто підвів очі:
— Чому ти називаєш мене колишнім?
— Бо ж ти такий і є.
— Я?
— Ти ж був маркізом?
— Ніколи.
— Он як?
— Батько мій був солдатом, дід — ткачем.
— Співай це комусь іншому, Монто!
— Я не Монто.
— То як же ти звешся?
— Моє прізвище Марібон.
— Хай буде так, — сказав Шабо, — мені, зрештою, це однаково.
І додав крізь зуби:
— Ніде тепер не знайдеш маркіза.
Марат спинився в лівому коридорі і дивився на Монто й Шабо.
Щоразу, як приходив Марат, по залу прокочувався невиразний гул, але тільки віддалік. Біля нього всі мовчали. Марат не звертав на це уваги. Він зневажав «кумкання болота».
Внизу, в напівсутінках, на дальніх лавах, Компе з Уази, Прюнель, епіскоп Віллар, що потім став членом Французької академії, Бутру, Пті, Плешар, Боне, Тібодо, Вальдрюш показували на нього пальцями.
— Диви, Марат!
— Хіба він не хворий?
— Мабуть, хворий, бачиш же — в халаті.
— В халаті?
— Так, чорт забери!
— Він собі дозволяє все.
— Приходити в такому вигляді у Конвент!
— Приходив же він сюди у лавровому вінку, чом не прийти і в халаті!
— Мідний лоб, та й зуби позеленілі, ніби мідні.
— Халат наче новий.
— З чого він?
— З репсу.
— Смугастого.
— Погляньте на вилоги.
— Хутряні.
— З тигрової шкури.
— Ні, з горностая.
— Підробленого!
— І в панчохах!
— Дивна річ.
— І черевики з пряжками.
— Срібними!
— От чого не простять йому дерев’яні сабо Камбуласа.
На інших лавах вдали, що не бачать Марата. Говорили про всякі інші речі. Сантонакс підійшов до Дюссо.
— Ви знаєте, Дюссо?
— Кого?
— Колишнього графа Брієнна?
— Того, що сидів у фортеці з колишнім герцогом де-Вільруа?
— Так.
— Я знав їх обох. А що?
— Вони такі налякані, що кланялися кожному червоному ковпаку брамника, а якось навіть відмовилися грати в пікет, бо їм дали колоду старих карт з королями й королевами.
— Ну, і що?
— Вчора їх гільйотинували.
— Обох?
— Обох.
— А загалом, як вони поводились у тюрмі?
— Як боягузи.
— А на ешафоті?
— Безстрашно.
І Дюссо додав:
— Вмирати легше, ніж жити.
Барер читав донесення: мова йшла про Вандею. Дев’ятсот чоловік з гарматою виступили з Морбігана на допомогу Нанту. Редонові загрожували селяни. Пембеф атаковано. Морська ескадра крейсирувала перед Мендреном, щоб не допустити десанту. Від Енгранда до Мора увесь лівий берег Луари був усіяний роялістськими батареями. Три тисячі селян хазяйнували в Порніку. Вони кричали: «Хай живуть англійці!» Лист Сантерра до Конвенту, який читав Барер, закінчувався так: «Сім тисяч селян напали на Ванн. Ми їх відкинули, і вони лишили в наших руках чотири гармати…»
— А скільки полонених? — перебив читання чийсь голос.
Барер продовжував:
— В листі є приписка: «Полонених нема, бо ми їх більше не беремо»[105].
Марат сидів так само нерухомо і не слухав, чимось дуже заклопотаний.
Він крутив у пальцях аркушик паперу, і той, хто б його розгорнув, міг би прочитати кілька рядків, написаних рукою Моморо, що були, певно, відповіддю на якесь запитання Марата:
«Нічого не можна зробити проти всевладності комісарів, особливо тих, що відряджені Комітетом громадського порятунку. Женісьє добре сказав на засіданні 6 травня: „Кожен комісар тепер могутніший, ніж король“, — але це нічому не допомогло. Від них залежить життя і смерть. Массад в Анжері, Трюллар в Сент-Амані, Ніон при генералі Марсе, Паррен при Сабльській армії, Мільєр при Ніорській армії, — всі вони всемогутні. Клуб якобінців дійшов до того, що призначив Паррена командувачем бригади. Обставини все виправдують. Делегат Комітету громадського порятунку тримає в руках самого головного командувача».
Марат перестав м’яти папірець, сунув його в кишеню і, не поспішаючи, підійшов до Монто та Шабо, які продовжували розмовляти і не помічали його.
Шабо казав:
— Марібон чи Монто, слухай сюди: я тільки що з Комітету громадського порятунку.
— І що там робиться?
— Доручили одному попу наглядати за аристократом.
— Он як!
— За аристократом, як ти…
— Я не аристократ, —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дев’яносто третій рік», після закриття браузера.