Читати книгу - "Готель Велика Пруссія"

— Вам щось не сподобалося? — злякано запитала Маґда.

— У жодному разі, ні, — поспішив заспокоїти її комісар, — маю до нього приватну справу.

Коли той до нього підійшов і ґречно запитав, про що хотів би поговорити з ним шановний пан, Вістович простягнув йому складений удвоє аркуш, вирваний з нотатника. Всередині лежало дві банкноти по п’ятдесят марок.

— Передайте це, будь ласка, вашій кельнерці на ім’я Маґдалена. Вона надзвичайно уважна й старанна працівниця, і я хотів би їй подякувати, — сказав комісар.

— О, залюбки, — розквітнув той, — але чому ви самі...

— Зробіть це, якщо вас не обтяжить, — перебив Вістович і рушив до виходу, одночасно вдягаючи на голову капелюха. Газети він вирішив узяти зі собою й почитати деінде.

— Неодмінно, — пообіцяв оберкельнер, запопадливо відчиняючи перед ним двері, — приходьте до нас ще...

Та не встиг комісар відійти від «Café International» навіть на сотню кроків, як почув, що хтось за ним біжить. Озирнувшись, він побачив ту саму кельнерку, що відчайдушно намагалась його наздогнати. Коли вони порівнялися, Маґда важко дихала. Волосся її розтріпалось і розметалось по плечах. Щоки палали, як серпневі троянди. В руках дівчина тримала складений аркуш із двома банкнотами.

— Ви... ви... Я не можу прийняти цього... — випалила Маґда і простягнула гроші Вістовичу.

— Чому не можете? — спокійно перепитав чоловік.

— Тут... надто багато. Ви могли б просто залишити чайові...

— Чайові би вам не дісталися.

— Все одно. Заберіть...

Комісар тепер і справді був переконаний, що ця дівчина має щонайменше аристократичне походження. На її обличчі вирували обурення й гордість, і від того воно було ще привабливішим.

— Якщо не хочете взяти собі, то візьміть для вашої хворої матері, — сказав раптом Вістович.

Маґда заціпеніла.

— Але звідки... Як ви дізналися?

— Все просто: коли ви принесли мені сніданок, я помітив, як із кишені у вас визирає аптечний рецепт. За рецептом відпускають тільки ліки проти серйозних недуг. А оскільки ви маєте вигляд цілком здорової людини, то, безперечно, йдеться про когось із родичів.

— Все правильно. Але чому саме матір?

— У вас на плечі ледь помітний слід від йоду, — пояснив комісар, — оскільки це ваш робочий одяг, отже, хтось ніжно обіймав вас, проводжаючи на роботу. Я можу помилятися, але припустив, що так робить лише найрідніша людина.

— Ні, ви не помиляєтеся. Моя мама і справді важко хвора...

В очах дівчини світився одночасно дитячий захват і дорослий біль.

— Повертайтесь, інакше застудитеся, — промовив на прощання комісар і пішов далі вулицею.

Погода й справді була по-осінньому прохолодна, проте сонячна. Згадавши про газети, які він купив у «Café International», Вістович зупинився біля першої-ліпшої лавки на осонні, де, вмостившись, розгорнув «Pozener Zeitung». За старою поліційною звичкою, комісар найперше почав шукати кримінальну хроніку. Проте, коли знайшов, його кинуло в холодний піт від першого ж заголовку:

«Труп молодого чоловіка знайдено на колії поблизу станції Кайзербангоф».

У короткій статті повідомлялося, що в кишені загиблого знайдено паспорт на ім’я Романа Лисака. Загиблий був австрійським підданим і, правдоподібно, прямував додому. Поліція з’ясовує обставини смерті і просить відгукнутися всіх, хто став мимовільним свідком злочину або має будь-яку іншу корисну для слідства інформацію...

Комісар схопився з лавки і швидким кроком подався до свого помешкання на Паулікірхштрассе. «От тобі й передчуття! — гримнула думка в його голові. — От тобі й бісове вранішнє передчуття! Бідолаху вбито через мене!.. Сучий, сучий, сучий син Вінкель!»

Вмиваючи обличчя крижаною водою, щоб трохи прийти до тями, комісар намагався збагнути, що йому робити далі. Нестерпно розпікало відчуття вини за смерть хлопця. Від цього думки плутались і вистрибували одна поперед одну.

Можна спакувати речі й податися геть із цього міста, але він навряд чи заїде далі, ніж сердега-боксер. Вже завтра ця сама «Pozener Zeitung» повідомить про загадкову смерть ще одного австрійського підданого, який намагався дістатись до Лемберга. А розправившись із ним, ці негідники візьмуться за його дружину. Цікаво, чи виїхала вона з Берліна, як він їй радив? Ні, доведеться залишитись і продовжити гру.

З іншого боку, в руках Вінкеля лист, який Вістович просив передати Шехтелю. Саме через нього Ромка й убили... Падлюки, падлюки, падлюки! Не стримавшись, комісар щосили вгатив кулаком у люстерко перед собою. Скло жалібно дзенькнуло і розлетілося на друзки. Бризнула кров. Підставивши руку під протічну воду, Вістович кілька хвилин спостерігав, як підфарбована червоним кольором вода стікає в умивальник, оголюючи поріз трохи вище пальців.

Прийти сьогодні на похорон Бартоломея «Тойфеля» також видавалося самогубством. Це означало кинутися Вінкелю просто в пазурі. Але так в нього більше шансів вижити.

Комісар подивився на годинник. Була одинадцята, отож часу ще досить. Треба зібратися, перев’язати руку, прийти до тями і ще раз обдумати все як слід. Йому пригадалася вчорашня розмова з графом Демідовим. А що коли просто зараз його знайти й погодитись на співпрацю? Чи радше вдати, що погодився. Від росіян можна отримати зброю і сяку-таку підтримку... Ні, до біса! Краще вже бути по один бік із мафіозі, ніж із психопатом.

Комісар відчув, як сильно йому хочеться випити. Щойно рука перестала кровити, він одягнувся й рушив до найближчої кнайпи під назвою «Тритон». У цей час тут зазвичай збиралися ті, кому, як і зараз Вістовичу, випивка була вкрай необхідною. Господар, не запитуючи ані слова, налив йому повну склянку горілки і підсунув канапку, що являла собою скибку хліба, помащену смальцем. Вістович, так само мовчки, перехилив алкоголь до рота і відкусив шматок цього нехитрого наїдку.

— Покращало? — врешті озвався господар.

— Ще ні.

— Гроші маєш?

— Маю.

Почувши потрібну відповідь, «тритонець» наповнив його склянку вдруге, і львів’янин знову її спорожнив.

— Що з рукою? — поцікавився господар.

— Не пофортунило, — відмахнувся комісар.

— У наш час кулаків замало, — по-філософськи зазначив «тритонець».

— Згоден.

Господар ще трохи попридивлявся до нього, а тоді несподівано запитав:

— Тобі часом не треба дечого, з чим фортуна буде до тебе лагіднішою?..

Вістович змовчав, намагаючись зрозуміти, про що йдеться. Пауза врешті затягнулася.

— Звісно, якщо ти не з поліції, — з погрозою в голосі зазначив «тритонець».

— Хіба я схожий на поліцейського?

У відповідь той пирснув сміхом.