Читати книгу - "З-під Полтави до Бендер"

Гультман нахилився і півголосом говорив щось по-шведськи. Королівське чоло ніби хтось на шнурок позбирав, брови піднялися вгору, очі гнівом спалахкотіли.

«Можлива річ? — крикнув. — В білий день? Під моїм боком? Не вірю.»

Гультман покірно високими раменами здвигнув: «На жаль, ваша королівська милосте, це таке певне, як те, що нині четвер.»

«Нікчемність, подлість, гидь! — не проговорив, а буцім спльовував король, — не розумію, як справжній лицар, будь він навіть азіят, може вживати таких способів, щоб знищити свого противника.»

Всі збентежилися. Поки сидів король, годі було вставати й бігти в табор, годі було й питатися його, що таке, треба було ждати, аж сам він скаже.

А король, як на те, після першого враження, яке на нім несподівана вість зробила, нараз, як то з ним іноді бувало, ніби відірвався від землі і думками полетів кудись далеко.

Орлик нетерпеливо порушився на кріслі, Герцик значуче відкашельнув.

Король ніби з далекої мандрівки вернувся. «Панове нервуються, — почав. — Розумію. Отож якраз доносить мені Гультман, — про атентат на його світлість пана гетьмана».

Войнаровський зірвався з місця, за ним Орлик і решта мазепинців. Але король дав знак рукою, щоб сідали. «Прошу не тривожитися. Атентат не вдався. Гетьман навіть не знає про нього, бо заговірника впору за руку зловили. Найкраще відіслати його туди, звідки прийшов. Який пан, такий крам!»

Орлик не втерпів. «Ваша королівська величність зволять простити, що смію»…

«Прошу, питайте», — кивнув головою король.

«Що смію спитати, хто був тим злочинцем, свій, чи чужий?»

Король дивився на Орлика, але не відповідав. Козаки дух затаїли в собі. Для них тая мовчанка тривала віки.

«Чужий», — відповів, врешті, король і усміхнувся.

Відсапнули. Як виходили з королівського шатра, трабанти крісами честь їм віддавали.

«З такими нема що королеві бояться», — сказав до Понятовського гетьманів небіж, Войнаровський.

«Але ж бо й вони з своїм королем безпечні», — відповів Понятовський.

«Можна позавидувати їм і королеві», — притакнув Войнаровський, вдихуючи повними грудьми вечірнє запашне повітря.

На небі мерехтіли зорі, на рівнині огні горіли. Табор гомонів, ніби вечірню казку розказував, заки всне. Шведські псалми мішалися з українськими піснями.

Понятовський надслухував хвилину. «Знаєте, це не найгірший дует. Повага і сум, сум і повага… Над чим так задумалися, мосіє Войнаровський?»

«Невже ж я не маю над чим думати? Іноді здається, що голова лусне від тих

гадок».

«Головою муру не переб'єш, буде, як Бог дасть. Ми тільки люди, звичайні, смертельні люди», — потішав його Понятовський.

«Добре вам, добродію, казати. Ви своє діло робите, але за народ і за державу відповідаєте не ви, а король, як не один, то другий, а в нас?»

«Правда, тепер ви у великій скруті. Втратили армію і край, а як ще втратите гетьмана…»

Войнаровський мовчав.

«Цареві дуже на тій втраті залежить. Дуже. Рад би знищити українське питання».

«А польське ні?… Добродію, цар нараз два похорони готує».

«Гадаєте?»

«Невже ж ви не догадалися цього?»

«І так, і ні. Все ж таки ми самостійна держава, зв'язана з європейською політикою цілою сіткою всіляких інтересів».

«Цар після полтавської побіди доволі буде сильний, щоб тую сітку пірвати».

«Кажіть це моїм землякам».

Прискорювали ходи, бо Войнаровський до свого дядька спішився.

Орлик з Герциком наздігнали їх. Доходили до своїх возів і хотіли розпрощатися.

«Подумайте! — говорив хвилюючись Герцик. — Скритовбийника підсилають. Це ж подлість, крайня подлість».

«По-вашому, — перебив Понятовський, — а по-їхньому це тільки один із способів, які ведуть до цілі. Не вдався цей, спробують ще й інших».

«Яких?»

«Гадаєте, нема? Пустять у рух гроші. Схочуть перекупити турків. Пане генеральний писарю, — звернувся до Орлика, — бережіться!»

«Мені того й казати не треба, — відповів Орлик, — але я на короля числю. До його з грішми не підійдуть. Він їм ще за Полтаву віддячить. Бачили його нині? Ні сліду пригноблення, ані зневіри».

«Коли б більше таких!» — захоплювався Герцик.

«Таких більше бути не може, — відповів Понятовський. — Генії двійниками не ходять».

«Ні, — притакнув Орлик і, зміняючи голос, додав: — Знаєте, панове, я тільки дякую Богові, що не наш чоловік, а москаль».

«Кацап, сиріч — різун», — докінчив Герцик.

Розпрощалися. Понятовський до своїх поляків подався, Орлик з Герциком пішов до своїх возів, Войнаровський прямував до гетьманських. По дорозі стрінув Мручка.

«Що робить гетьман?» — спитав тривожно.

«Спить».

«Знає, що сталося?»

«Не казали».

«І добре. Бо пощо? Все таки подія немила, хоч і скінчилася щасливо».

«Правди під решето не скриєш. Ясновельможний вже про Рачка питався».

«А Рачок?»

«Помер».

«Помер?» — скрикнув›_Войнаровський. — А це знов що? Припадок який, чи яка

біда?»

«Невже ж ваша милість не знають? Рачок за гетьмана погиб».

«Блазень?»

«Блазнем жив, а як лицар погиб, другі по-лицарськи живуть, а вмирають, як блазні. Тепер такі часи».

І розказав цілу подію, яку на власні очі бачив.

Войнаровський хвилювався: «Де була сторожа? Що робила прислуга? Як міг хтось підкрастися до гетьмана? Невже ж, коли не стало Чуйкевича, то вже нема кому гетьмана пильнувати?»

«Перед душегубом не впильнуєшся. Гадюкою підповз, один скок і — було би по всьому. Так Рачок упору вхопив його своїми кліщами, як справжній рак. Не кричав, щоб гетьмана не збудити, мовчки боролися поміж возами, а заки я надбіг, Рачок мав смертельну рану в грудях. На моїх руках і сконав».

«Вічна йому пам'ять!» — промовив Войнаровський, знімаючи очі на небо, на якім сіяли незчисленні зорі.

Дійсно, цей блазень помер, як лицар, а лицарі вмиратимуть, як блазні. Світ іде шкереберть».

«Світ такий, як був, лише люди погіршали. Особливо ті, що повинні бути добрими, бо на видному місці стоять, — собаки!»

Войнаровський буцім не чув останнього слова. Подав Мручкові руку:

«Спасибі, сотнику!»

«За що?»

«Що гетьмана обороняли. Це мій дядько».

«А мій — гетьман».

«Ну, так. Правда. Але інші про це забули. І тих інших багато, а таких, як ви, мало, дуже мало… А Рачка поховали?» — спитав нараз.

«Ще ні, може, завтра. Без гетьманського дозволу хоронить не хотіли».

«Правда», — притакнув Войнаровський і казав себе вести туди, де лежав покійник.

Недалеко йшли. Кроків не більше дві сотні, на відшибі, на мураві, лежало щось, мале, не людина, а кукла, кукла, якою гралася доля і, награвшися, відкинула геть.

Дві воскові свічі, застромлені в землю, горіли по обох боках мерця. Вітер хитав їх полум'ями. Королівський сміхун, Люксембург, ходив від одної до другої, Збирав віск, що скапував, як сльози, і наліплював назад на