Читати книгу - "Правила гри. Частина перша"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Він може не погодитися. Коли б це був Пресвітлий — інша справа. Але… навряд чи я побачу правителя найближчим часом, — а остаточні умови будуть узгоджені й прийняті сьогодні: часу майже не залишилося.
— Ще одне, — сказала вона недбало. — Півроку тому кілька наших Братів було заслано на копальні. Зазначу, зовсім безпідставно. Ми хочемо, аби їх було звільнено.
— А якщо я скажу, що це неможливо? — запитав Армахог. — Ти звернешся до Хуміндара? Боюсь, вони не зможуть задовольнити цю вимогу.
— Гадаєш? Якщо влада в країні опиниться в руках братів Хпірнів — то чому ні?
— Не знаю, Тессо. Все, що ти досі вимагала, я міг пообіцяти, цього — не можу. Треба переговорити з правителем.
— Я зачекаю.
— Даруй, тобі доведеться чекати в коридорі.
Ти змінився, старий учителю.
(і коханцю)
Тільки я цього не помітила спочатку. Став жорстокішим, вмієш примусити замовкнути власні почуття. Браво!
— У коридорі — так у коридорі.
Вони вийшли з кабінету, й Армахог покликав охоронця — того, довготелесого й засмаглого.
— Зачекай тут із пані. Я незабаром повернуся.
Довготелесий відійшов до вікна та став до нього боком: щоб і Тессу з поля зору не випускати, і не занадто на неї витріщатися. Хоча, як помітила войовниця, у скляному відображенні її видно досить чітко, з усіма принадами, які так подобаються чоловікам — тому охоронець і витріщався у віконну шибу. Тесса посміхнулася й відійшла в тінь, присівши на лаву біля стіни. Засмаглий ображено посопів і відвернувся.
Так, Армахог сильно змінився. Посада старегха позначилася на характері, він став жорсткішим, непохитнішим. Особливо — до власних почуттів.
Вона зупинила себе. Які почуття?! Ти собі лестиш, жінко. У нього напевне є сім’я, діти — не вік же за тобою скніти. Чи — ревнуєш? Злишся, що не падає до ніг, не освідчується в коханні, як було раніше, взагалі не згадує про минуле? Тільки й усього, що обійняв учора… а серденько у тебе затьохкало, га?
Але Тогін…
— Пані Тессу запрошують до зали нарад, — підійшов і повідомив служник. Довготелесий охоронець стояв поруч, готовий провести.
Схоже, Пресвітлий вирішив особисто говорити зі мною. Не так вже й погано.
До зали нарад було недалеко, вони швидко опинилися перед дверима. Вартові зиркнули на прибулих, але довготелесий сказав, що це «пані Тесса», — їх пропустили.
Майже всі у залі були знайомі войовниці, нових облич не додалося, навіть навпаки — не було Харліна. Мабуть, віддавав чергові розпорядження.
— Отже, — сказав Пресвітлий, підводячись і вітаючи Тессу, — отже, пані Тессо, ви бажаєте, щоб ми, крім решти вимог, визволили Братів, засланих на копальні? Але — погодьтеся — там перебуває багато Вільних Клинків, і всіх відпустити я не в змозі. Просто не маю права. Та й, зрештою, не хочу, бо більшість із них — убивці та злодії, які скоїли важкі злочини й були піймані на гарячому. На копальні просто так не потрапляють. Я згоден розглянути прохання, але, — Талігхіл підвів до стелі вказівний палець, — більше сорока-п’тидесяти каторжників не відпустимо. При цьому їм буде висунуто обов’язкову умову — брати участь у війні. Безкоштовно, ясна річ. Рішення остаточне, обговоренню не підлягає. У разі згоди реєстр слід подати сьогодні ввечері.
Талігхіл скінчив говорити й уважно подивився на войовницю. Та незворушно кивнула:
— Гаразд. Решта умов залишається без змін?
— Так.
— Сьогодні я прийду з реєстром, мій правителе, — Тесса вклонилася й вийшла.
У залі запанувала тиша. Нарешті Лангіл, насупившись, вимовив:
— Ризиковано це. Дуже ризиковано.
— Так, — відповів правитель. — А хіба ми не вирішили, що іншого виходу немає? Інакше вони не погодяться — це зрозуміло.
— До того ж, панове, врахуйте ще й наступне, — зазначив Тієліг. — Так ви збільшуєте гарнізон веж одразу на «сорок-п’ятдесят чоловік». Професіоналів, коли послуговуватися словами пані Тесси. Крім того, невідомо, скількох із них візьме до себе Ув-Дайгрейс, тож ми мало що втрачаємо.
Так, — подумав Талігхіл. — Без сумніву, Ув-Дайгрейс візьме до себе їх усіх. Якщо комусь доведеться вмирати в ущелині, то не тільки моїм бійцям.
— Отже, панове, продовжимо нараду.
(зміщення проноситься наче стріла, лише мерехтить її яскраве пір’я)
Коли надвечір зробили перерву, Талігхіл, відвівши вбік Тієліга, запитав:
— Що це за історія з Вільними Клинками? Чому так багато їх опинилося на копальнях? Начебто, ніяких спроб здійснити державний заколот не пригадую.
Верховний жрець Бога Війни знизав плечима:
— Давня історія. Ви, мабуть, якраз відпочивали у горах, тому нічого не знаєте. Суть така: півтора роки тому якийсь Вільний Клинок — серед них усілякі трапляються — вирішив трохи заробити. (Я хоч і жрець Ув-Дайгрейса, мушу визнати, що у Братстві дуже багато людей керуються одним бажанням: отримати гроші й витратити їх, причому друге роблять швидше, ніж перше, тому грошей майже ніколи не мають). Цей Вільний Клинок викрав у когось із північних вельмож сина. Брат заздалегідь улаштувався до вельможі охоронцем, вивчив оточення та умови — потім здійснив викрадення. Батько, звичайно, поставив усіх на вуха, висік батогами та вдосталь позанурював у Ханх, — (тут правитель, як здалося жерцеві, трохи зніяковів), — але оскільки це не допомогло, оголосив про нагороду тому, хто розшукає хлопчика.
— Зрозуміло, — вставив Талігхіл. — Тоді колишній охоронець знайшов пропажу.
Тієліг похитав головою:
— Колишній охоронець вичікував. Тільки коли вельможа втретє підвищив суму нагороди, Вільний Клинок з’явився разом із сином до батька. Братові не поталанило — хлопчик упізнав його (даремно він влаштовувався охоронцем). Вельможа, звичайно, грошей «підприємцеві» не дав, а наказав висікти та відпустити на всі чотири сторони. Дурний був, за що і поплатився. Вільний Клинок, на відміну від нього, був розумним. Він витримав приниження, потім відшукав Братів і переказав офіційну частину історії: мовляв, знайшов людині сина, ризикуючи життям, — а той узяв та й повірив нісенітницям хлопчиська — грошей не дав, зневажив. Загалом, палав Клинок жагою справедливої помсти, заразом обіцяв тим, хто допоможе, поділитися викупом, котрий збирався забрати у вельможі разом із компенсацією за збитки, моральні й фізичні.
— І що? Йому повірили?
— Як не повірити?! Та й вабила месників обіцяна винагорода. Тож «ображений» Брат зібрав компанію з п’ятнадцяти — двадцяти чоловік і подався вершити суд. Дорогою до них приєдналося ще чоловік тридцять. Вони в’їхали у замок вельможі, взд… провчили його та спорожнили скарбницю. Дещо віддали на пожертву храмові Ув-Дайгрейса, а більшу частину зібралися пропити та проїсти. Вельможа тим часом отямився й не на жарт розлютився. Він попросив допомоги у свого сусіда (кузена за сумісництвом), об’єднавши свої зусилля та армії, вони розшукали Братів, але більшості вдалося втекти. Однак заводіяку спіймали й відвезли до замку
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Правила гри. Частина перша», після закриття браузера.