read-books.club » Фентезі » Дитя песиголовців 📚 - Українською

Читати книгу - "Дитя песиголовців"

137
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Дитя песиголовців" автора Володимир Костянтинович Пузій. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 38 39 40 ... 77
Перейти на сторінку:
ходили справжні лицарі. І серпоносці після загибелі чергового дракона не дозволяли зійти паросткам із його зубів. Тим більше, — сказав він твердим, злим голосом, — тим більше ніхто не дав би прорости його язику.

Марта відчула, як по її спині розливається крижана хвиля, від куприка і вгору, до шиї. Вона ледве стрималася, щоб не обхопити себе руками за плечі.

— Вибачте?.. Язик? До чого тут язик? В поемі не було ані слова про язик, тільки про воїнів — як вони здіймалися із засіяної зубами борозни.

Пан Клеменс мовчки затягнувся, випустив до неба кілька димних кілець.

— В тім-то й річ. У цьому сама їхня сутність, розумієш? Поему опубліковано у скороченій, шкільній версії — і всі завчають її з дитинства, тому ніколи не замислюються, що саме вона означає. А я… мені, бачиш, пощастило. В тому артику, де я захоплено й натхненно працював на благо рідної країни, сидів один професор. Знавець давніх мов, поет. Саме він переклав поему — цілком, без купюр. І він розповідав її, цитував напам’ять, усіх нас просто довів до божевілля своєю нескінченною декламацією, можеш уявити. І от у тому фрагменті, де Есон зрізає під корінь повсталих із борозни земленароджених, він так захоплюється різаниною, що не помічає ще одного. Того, хто виріс із насінини, яку цар кинув у землю потай, за його спиною.

— Але ж це, вибачте, казки. Давні міфи. Якась правда за ними стоїть, та навіть якщо… ох, не знаю, все це сталося тисячі років тому, далеко на півдні.

Він подивився на неї, розгублено кліпаючи, і Марта знову здивувалася тому, як шалено, дико постарів пан Клеменс. Наче душу вийняли з людини, взяли й витрусили.

— Так, — сказав він зрештою. — Ти, звісно, маєш рацію, щось я забазікався, вибач. Розклеївся, це все через від’їзд. До того ж я тебе затримую, ти ж поспішала кудись.

— Мені на завод. — Марта не збиралася нічого пояснювати, але й просто так піти не могла. — Тільки не подумайте, я не працювати, мені до директора, документи передати…

Вона підвелася, поправила сумку на плечі.

— Зачекай-но, — зовсім іншим, сухим і холодним тоном сказав пан Клеменс. — Не поспішай.

Він ухопив її за руку, пальці в нього були тонкими й чіпкими. І всі у шрамах — страшних, давніх.

— Що Ви?..

Але він перебив її, кивнув у бік воріт:

— Сама поглянь.

Якраз цієї миті натовп розступився, поповзли з гуркотом стулки — і на вулицю повільно виїхали кілька машин. Спереду — «борсук» із увімкненими блималками, густо-синій та білий промені били по очах, Марта аж заплющила їх. За «борсуком» повзла машина, схожа на фургон, у таких до магазинів привозять хліб, але тут точно хліба не було, а були вмонтоване в стінку заґратоване віконце й обличчя, кілька блідих, воскових облич за решіткою.

— Верхівка, — пояснив пан Клеменс. — Помічники, зави і зами. А директора забрали ще зранку, просто біля воріт взяли, на вході. Блокували машину, охоронців мордами в асфальт — і чи не будете ласкаві з нами проїхатися. Був ласкавий, авжеж. Куди би він дівся.

— А ви звідки?..

— Так он ті, біля воріт, — вони ж тут відтоді чергують. На хліб навряд чи розраховують, але видовище отримали, по повній програмі.

Марта похитала головою.

— Це якась помилка, пане Клеменсе. Хто би його наважився?.. У нього ж влада, зв’язки, становище…

Старий вибив люлечку, прочистив і набив наново.

— У мого сина, — сказав він, — теж усе це є. Зв’язки, влада, становище. Але за кілька тижнів ми поїдемо звідси назавжди. Якщо раптом твої батьки зможуть, зробіть те саме, Марто. Те, що я казав про інші міста, — забудь, це лише стареча слабкість. Збирайтеся та їдьте. Почніть життя наново, ви ще молоді. Хай би що тебе тут тримало, дівчинко, їдь, щойно зможеш. І якомога далі звідси. Розумієш?

Вона не відповіла — не знала, що відповідати.

У цей момент біля воріт знову зашуміли, якась жінка пронизливим голосом вимагала негайно начальство, що за знущання, стільки тримати людей на вітру, це вам не літо все-таки!.. Так, підтримали її інші голоси, ми що ж оце, даремно стоїмо, коли прийматимуть уже?!

— Чому вони обурюються? — здивувалася Марта. — Їх же використовували. Увесь цей час — їх же доїли, як собак, хоча, якщо чесно, і з собаками так не можна…

— Використовували? — Пан Клеменс усміхнувся й похитав головою. — Помиляєшся, дівчинко. Ніхто їх сюди силоміць не заганяв. І собак вони привели сюди з власної волі, приводили раніше і приведуть знову, щойно дізнаються, що за це можна отримати хоча би сотню-дві.

Він знову похитав головою, поглянув на Марту із дивним виразом на обличчі. Наче із жалем, хоча, подумала вона, чого б це йому мене жаліти.

— Які ж ви наївні діти. Ви всі: ти, Стефан-Миколай, Бенедикт… Я гадав, це ми були такими… непристосованими. Гадав, що ви напевно виросли цинічнішими.

— Це погано? — уточнила Марта. Не сперечатися ж зі старим, не доводити ж, що — ні, анітрохи ми не наївні, навіть не сподівайтеся!

— Їдьте, — просто відповів він. — Їдьте з цього міста, дівчинко. І чим швидше, тим краще.

Марта кивнула. І вже хотіла піти, але останньої миті її наче щось штовхнуло під лікоть. Вона розстібнула ланцюжок, зняла й простягнула панові Клеменсу жолудь, який на день народження їй подарували журики.

— Що це?

— Це вам, — сказала вона. — На пам’ять. Візьміть, будь ласка.

Перш ніж він устиг відповісти, вона вклала йому жолудь у руку, кивнула знову й пішла геть.

Обернулася тільки раз. Дідусь Стефа і далі сидів під мертвим дубом, уперся долонями в тростинку і випускав з люлечки клуби диму, густі та сиві. Їй здалося, що клуби ці скручуються у якийсь візерунок, що варто вгледітися — у ньому вдасться вирізнити власне майбутнє. Але Марта не вдивлялася.



Розділ 9

День пам’яті

Вони заходили на шкільне подвір’я по двоє-троє. Якщо зустрічалися у воротях, обнімалися, плескали один одного по спині. Їхні дружини й діти трималися завжди трохи позаду, дивилися з легкими ревнощами.

Зовні намагалися не затримуватися, одразу проходили крізь вестибюль у їдальню, тільки кілька людей стояли на ґанку й курили; коли Марта з Елізою і батьком зайшли на подвір’я, вона одразу помітила ці червоні вогники — наче очі нічних чудовиськ то спалахували, то пригасали.

Вона згадала про «борсука» і поглянула туди, де він стояв. Світло єдиного ліхтаря не зачіпало той кут подвір’я, тануло на півшляху, але Марті здалося, що машина й досі там. Значить — і єгер також.

А що? — коли поміркувати, пояснення Штоца щодо спортзалу виглядало не таким уже й безглуздим. Взяти, скажімо, пакунок із кістками: так, Марта встигла передати його Віктору, — але ж залишкові спотворення

1 ... 38 39 40 ... 77
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дитя песиголовців», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дитя песиголовців"