Читати книгу - "Вибрані твори"

— І чого б я ото підсміювалась над своєю дитиною, коли воно собі щось грамузляє.

— Що ти тямиш! Сама вчителька сказала, що твій халамидник писателем стає. І хто нам тоді корову пастиме?

— Ти хоч толком, без насмішок скажи: що про нього вчителька говорила?

— Ото ж і говорила: школа поставить його п'єсу, ціна квитка буде п'ять копійок, а чи пустять нас із тобою на дурницю — посовістився спитати. Як, сину, пустять батьків твоїх?

— Як трохи притримаєте свої насмішки, то, може, й пустять, — кажу обережно, бо хто ж знає, як воно обернеться справа.

Мати враз накрила батька мокрим рядном:

— Тепер, здається, і в тебе, і в Миколи язики однаковісіньке мелють.

— Уже й ти не віриш чоловікові, а він приніс тобі чистісіньку правду, навіть слова не закаламутив.

— Тату, і справді вчителька сказала, що… того, поставлять? — забринів надією мій голос.

— Та, певне, поставлять. Сьогодні всі учителі прочитали твоє мазюкання, щось підчикрижили в ньому, а щось дописали і зійшлись на тому, що нашому селу ніяк не можна без свого писателя. Чого я з тобою досі, як з простим, говорив? То вже пробач, сину, — приязно й насмішкувато подивився на мене тато й за чуба смикнув. — Пустиш нас із мамою в тіятри?

— Ой таточку!.. — Неймовірні сподівання, неймовірні надії залітають у мою душу і ведуть до того дня, про який і радісно і страшно подумати.

— То чого ж так застидався? — знову смикає тато мене за чуба. — Може, й справді з нас щось буде?

А в цей час надворі обізвався Рябко, задеренчав засув на хвіртці, батько вийшов у клуню й незабаром повернувся з дядьком Миколою, який був одягнений у довгу, на виріст, кирею. Чоловік обтрусився, обмів з чобіт сніг, зирнув на мене, спитав, чи й його пропустять у театр.

— О, і ви знаєте, — скривився я.

— Усе село знає. У нас із кашлем і п'єсою не втаїшся. Оце ж і прийшов до тебе: чи не виставив там на сміх людям дядька Миколу, бо що тоді скаже Ликерія?

Ми всі починаємо сміятись, а в мені жаль прокидається: треба було б вписати в п'єсу щось із дядькових сміховин. Ось він розправив свої гетьманські вусища і вже серйозно запитує батька:

— Панасе, хочеш на щедрий вечір роздобути свіженької риби?

— Як це — роздобути? — недовірливо косує на нього батько. — У воді чи в крамниці?

— На дурничку! У воді з-під криги.

— Чого ж про цю дурничку Володимирові не сказав? — підсміюється тато.

— Та він мене вже за кури гріхоплутом обзиває, а сам таке має грішне око, що всю рибу перелякає — на дно піде. Оце щойно здибався з одним рибалкою, то він сказав: у Щедровій тепер наловлюють цілі мішки риби. Треба й нам гайнути.

— Скільки ж береш із собою мішків?

— Чотири і торбу про запас, — не моргнувши оком, відповів дядько Микола.

Мати затряслась од реготу:

— Чого ж так мало?

— Шкода всі мішки обслинювати рибою. Що в мішки не вберемо — на сани вкинемо, — навіть не посміхнеться дядько Микола. — То поїдемо, Панасе?

— Можна й поїхати, — погодився тато. — Готуй, жінко, мішки!

— І на рибу, і на в'юни, — додає дядько Микола. — Я знаю такий закапелок, де завжди зимують в'юни, скубляться у клубки і чекають тепла. Колись наловив їх мало не повний мішок, привіз мерзлих додому, кинув під лаву, а сам ліг спати. Прокидаюся од несамовитого крику. Дивлюся: забралась моя Ликерія на лежанку прямо з чобітьми, в руках держить каганець і кричить не своїм голосом.

«Що там у тебе?»

«Ой, подивись на долівку, — аж тіпається вона, — хтось вужів повну хату напустив!»

Глянув, а по долівці мої в'юни повзають, — чисто усі порозмерзались. Мусив я їх удруге ловити й нести до сусідів, бо Ликерія зі страху й дивитись не захотіла на них, і дома ночувати побоялась. Через цих в'юнів мало любові не позбувся.

Ми всі сміємося, а дядько Микола вплітає руку в свої гетьманські вуса, вигадуючи ще якусь побрехеньку.

— Тату, візьміть і мене в Щедрову! — прошуся, бо вже саме слово «Щедрова» бринить мені казкою.

— Обійдемось без тебе, — відмахнувся тато рукою.

— Візьміть, таточку.

— Там треба цілий день вибути на морозі, а він і в кісточки твої забереться.

— А на ковзанці я ж вибуваю цілий день!

Тато перезирнувся з мамою, похитав головою, поглянув на дядька Миколу:

— Що нам робити з ним? Може, візьмемо, бо воно ж таке невідчепне.

— Хай привчається до всякого ділечка.

— Біжи ж візьми свіжої соломи на устілки! — гримнув тато.

Мене з печі як вітром здуло, — босоніж вскакую в чоботи, вилітаю в клуню, навпомацки шукаю пшеничну солому, а в цей час знову хтось підходить до хвіртки і смикає мотузочок, ув'язаний до дерев'яного засува.

— А хто там?! — гукаю баском.

— Це я, Михайлику, — чую знайомий голос. — Пустиш до хати?

— Ой, заходьте, дядьку Себастіяне! — Я підбігаю до хвіртки, відчиняю її і поміж стовпами клуні веду голову комнезаму до хатини.

— От хто нам про міжнародності і внутреності розкаже! — весело вітає гостя дядько Микола.

— Про ваші внутреності вам лікар розкаже, — сміється дядько Себастіян.

— То я на одні міжнародності згодний. Як там Антанта? Ворушить копитами?

— Я ж вам учора про це розказував. Ви, чував, уже до мого і свого доточили.

— А як же без приросту обійтись? — шельмувато дивується дядько Микола, — На свинях приростає, на худобі теж, то й на язиці повинно, бо інакше зноситься він, як сатинова латка.

— Ваш навряд чи зноситься — не ті ковалі його кували, — дядько Себастіян пильно поглянув на тата й сказав: — А ми тобі, Панасе, по твоїй вдачі знайшли молодецьку службу.

— Хто це — ми? — насторожується батько.

— Незаможники і голова повітвиконкому. Хочемо, щоб ти став лісником.

— Воно й мене годилося б спитати, чи я цього хочу, — насупились брови у тата.

— Як і