Читати книгу - "Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами"

би її розгледіти. Може, найтяжчим злочином Сократа в очах суддів був його «даймоніон». Тобто демон. Тобто внутрішній голос, чиїх порад Сократ слухав у критичних ситуаціях. За дві з чимось тисячі років до Канта Сократ своїми давньогрецькими словами по суті говорить про внутрішній моральний закон. І водночас він розуміє, що мусить існувати закон зовнішній, офіційний, державний. Добре, коли вони збігаються. Але що робити, коли ці закони вступають у конфлікт між собою? Якщо громадяни перестануть визнавати державні закони, то держава завалиться. А якщо люди відвернуться від внутрішнього морального закону, то завалиться світ. І Сократ мовби каже: «Нема іншого виходу, ви — як сторожі держави — мусите мене засудити, я не підважую цього вашого права, а точніше, обов’язку. Але й у мене є мій моральний обов’язок, від якого я не відступлюся. Тому давайте зробимо те, що кожен із нас має зробити, і покінчимо з цим».

— А Платон?

Б: — Платон прожив після смерті Сократа понад 50 років і поступово звів усе до єдиної системи, якої, я впевнений, у Сократа ще не було. Сократ любив процес дискусії, процес говоріння, це такий… не гіппі, а як ці Керуакові…

А: — Він бітником був.

Б: — Як той легендарний прототип Ніл Кесседі, що їздив і з Керуаком, і з Кеном Кізі, і рот йому не затикався, бо якщо весь час говорити, то інколи вдається і щось розумне сказати.

А: — У Кляйста є навіть есей про народження думки у процесі говоріння.

Б: — І це ідеально пасує до Сократа! Він так і казав, що займається маєвтикою, тобто акушерством. Допомагає народжуватися думкам.

— Як казав Керол: якщо ви довго-довго будете іти, то кудись обов’язково прийдете.

Б: — Логічно. Тут важко щось заперечити. Якщо тільки не ходити, як ми, по колу.

— Чому вважається, що Платон — це послідовник Сократа?

Б: — Платон — учень Сократа, але в підсумку радше антисократичний…

— Власне, через це і питаю, чому він традиційно вважається послідовником?

Б: — Щоби вважати, треба мати надійні джерела. А їх не дуже є. Фрагменти з кініка Антисфена мало що пояснюють. Комедія консерватора Аристофана «Хмари» — це пародія на Сократа. Є ще дві праці Ксенофонта, але то був чоловік військовий, у філософію аж так не влазив, тільки хвалив Сократа у стилі «та ми з ним прекрасні люди». Я говорю про тих, хто знав Сократа особисто і написав якісь тексти. Основний масив цих текстів залишив якраз Платон. Важко перевірити правдивість Платона самим Платоном.

— Ти, власне, зрозумів для себе, чого так із Платоном носяться?

Б: — Бо він перший. Якщо ти візьмеш сьогодні абетку, то після всього прочитаного навряд чи багато з неї почерпнеш. Але уяви, що ти ще нічого в житті не читав. Тоді ти оціниш абетку інакше, бо в ній закладена можливість усього, що колись прочитається. Платон — це абетка європейської філософії. Не якісь туманні уривки давніших мудреців, а систематизована праця від альфи до омеги. А до того, як доводить Бахтін, сократичні діалоги Платона — це ще й перший зразок європейської прози. Персонажі збираються в тих діалогах, як оце ми тут, йде опис обставин, місця, часу, господар пригощає вином, тоді починається розмова…

А: — А, тобто вони не віршовані в жодному разі?

Б: — Ні, чиста проза.

А: — Я чому питаю, бо в Альберто Савініо, якого я щойно дочитав, є такий есей під назвою «Проза», де стверджується, що протягом довшого часу тієї античної культури будь-який текст існував лише у віршованому вигляді — навіть зведення законів Лікурга для спартанців. Так його було легше виголошувати й запам’ятовувати. Тобто для прози, для її початків, мусить не просто виникнути й поширитися писемність, вона мусить утвердитись як головна форма текстової комунікації.

Б: — Так і було.

А: — Тому що в суті своїй поезія усна. А рими і ритм існують для виразності її, усної поезії, вимовляння. І для запам’ятовування.

Б: — Так, «Іліада» з «Одіссеєю» передавалися з уст в уста. А все, що не мало поетичного звучання, взагалі до літератури в сиву давнину не належало. Щойно Платон свої діалоги сів і записав прозою…

— Тут вставлю особисту ремарку про те, що мене вразило зі звичаїв XIX століття: віршовані політичні маніфести.

А: — Тільки так. Для того, щоб усно їх виголошувати.

— І щоб запам’ятовували по селах.

Б: — Та й не лише для селян таке робилося. Ніколя Буало свій трактат «Поетичне мистецтво» теж у віршованій формі написав, узявши за приклад Горація. Але дай закінчу з Платоном. Ти питаєш: чому носяться? А я скажу: носилися. Бо, схоже, настають часи такої боротьби за політкоректність… Пам’ятаєте, як за совєтів був жарт: війни не допустимо, але влаштуємо таку боротьбу за мир, що каменя на камені не залишиться. То така перспектива тепер замаячила перед художніми текстами. А Платон — це хоч і філософія, але й одночасно художні тексти. І він нерідко є дуже неполіткоректним. Жінок за людей не вважає, жінка у нього зводиться до ролі сурогатної матері: народила — і все, далі вона ні на що не здатна, дитину треба забрати і здати на виховання в спеціальний концтабір. Такі приблизно ідеї були у пізнього Платона, коли він розмірковував про закони і державне облаштування. Послідовні борці за все хороше і проти всього поганого повинні б вимагати заборони його творів. Оголосити, що це «Майн Кампф» — і заборонити.

— А ми би багато втратили?