Читати книгу - "В обіймах Казанови, Роберт Форісь"

Раптом карету сіпнуло, і вони зупинилися.

Ельжбета відчинила вікно й висунула голову.

– Чому ми зупинилися? – спитала вона у кучера.

Вусатий чоловік пристав на козлах. Жінка побачила, що він тримає в руках рушницю. Її охопив страх. Може бандити?

– Дорога перегороджена гілками, пані, — голос візника був нервовим.

– Тоді зробіть проїзд, — наказала вона й сховалася в карету.

Казанова не здавався стурбованим. Принаймні таким було її враження, доки він не поліз у кишеню свого плаща й не витягнув пару короткоствольних пістолетів.

– Про всяк випадок, — пояснив він. – Ці красені вже кілька разів рятували мені життя.

– Можна взяти один до рук? – запитала Ельжбета.

– Звичайно, — простягнув він їй зброю.

Пістолет була важким для своїх розмірів, приблизно п'ятнадцять сантиметрів в довжину. Рукоять була виготовлена з горіхового дерева, ствольна коробка і ствол були інкрустовані рослинним орнаментом.

– Я не бачу спускового крючка? – здивувалася старостина.

– Вони заховані в ствольній коробці, вислизають, коли відтягуєш курок назад. Таким чином ви захистите себе від випадкового пострілу під час подорожі.

Казанова нахилився до жінки й обійняв долоню Ельжбети, що тримала пістолет.

Його довгі пальці без зусиль відтягнули пружину курка.

– Ось так, — сказав він, дивлячись в очі жінки. У цей момент ззовні з’явився металевий спусковий крючок.

Відчувши теплий дотик Джакомо, Ельжбета уявила, що він цілує її, а потім вони кохаються в кареті. Спокусу розвіяв стук у вікно. Це Антоній з новиною про те, що дерево, яке перегородило дорогу, виявилося просто засідкою природи. Вони могли продовжити свою подорож.

До корчми вони доїхали ще до темряви. Будівля заїжджого двору була одноповерховою з похилим просмоленим дахом. Всередині була простора кімната з піччю. Вздовж стін і біля вікон, що виходили на під’їзд і двір, розміщували столи для гостей.

Всередині вони застали небагато подорожніх: кілька селян, що згорбилися над своїми кухлями, і шляхтича з двома слугами. Пан в кунтуші неохоче подивився на Ельжбету та іноземця, що супроводжував її. Серед польських чоловіків панував забобон, що жінки-польки охочіше розставляють ноги для іноземців. Ельжбета сприймала це як звичайну заздрість, яка є наслідком низької самооцінки польських панів, прихованої за фасадом показної пихатості та неправильно зрозумілої фантазії.

Власником корчми виявився єврей. Побачивши нових гостей, він виліз із-за прилавка і зняв капелюха, уклонившись до пояса.

– Вітаю, ласкаво запрошую панство в моїх скромних порогах.

Ельжбета покликала до себе Антонія.

– Переговори з цим чоловіком про місце для ночівлі та вечерю, — наказала вона і, не звертаючи більше уваги на єврея, сіла подалі від нещільних вікон.

Казанова зайняв місце по інший бік столу. Не знімаючи плаща, він притулився спиною до стіни, всіяної дірами від скупчень короїдів.

Єврей приніс вино, але Ельжбета, спробувавши напій, виявила, що той більше підходить для кучера, ніж для дами, яка звикла до вишуканих смаків. Вона дозволила слугам випити кварту кисляку, але суворо наказала їм всю ніч стерегти карету та речі від крадіжки.

Як казав її чоловік, староста: євреям і православним вірити не можна.

Вечеря складалася з борщу та печеної гуски, а на закуску — паштет із зайця та хліб. Як для придорожнього трактиру, їжа була стерпною. Ельжбета почула в ній сіль і часник, але бракувало благородніших смаків. Вона наказала Антонієві принести з багажу пляшку мальмазії та коробку з власними спеціями.

Коли дворецький виконав доручення, вона відкрила кришку й оглянула зроблені з товстого скла ємності з шафраном, перцем, гвоздикою, мускатним горіхом, зеленим мигдалем і різними оцтами. Прийнявши рішення про гвоздику, вона потяглася до відповідної посудини, потім настала черга перцю та шафрану.

Казанова спостерігав за цими процесами з поєднанням цікавості й розваги.

– А це нащо? – запитав він.

– У мене слабкий шлунок, — пояснила Ельжбета. — Я тобі вже казала. Будь-яка несвіжа їжа відразу відбивається на моєму здоров'ї. Спеції покращують травлення і запобігають болям. У корчмах ніколи не знаєш, що свіже, а що ні.

– У мене завжди був залізний шлунок, — сказав Казанова. – Мені навіть тюремна їжа не шкодила, хоча інколи в ній були черв’яки.

Жінка згадала, що раніше він вже згадував про своє перебування у в'язниці.

– Де це сталося?

– У Венеції, багато років тому. Мене заарештувала інквізиція.

– Ти вчинив злочин проти віри?

– У Венеції інквізиція не залежить від церкви, хоча її чиновники також переслідують злочини проти релігії та доброї моралі. Щороку серед найвпливовіших патриціїв обирають трьох інквізиторів, які разом із радою десяти вирішують усе, що відбувається в республіці. Інквізиція має сотні шпигунів на своїй службі, і все, що для цього потрібно, це донос або небажання когось із впливових бути похованим у стінах Помбі на роки.

– Помбі? – старостина не знала цієї назви.

– Це в'язниця, розташована в Палаці Дожів. Свою назву він отримав від свинцевих пластин на даху, які називаються пьомбо. Стеля в камерах там дуже низька. Стоячи, я повинен був схиляти голову і вигинати спину. Це жахливе відчуття, коли ти не можеш випрямитися. Через деякий час у тебе болить кожна частина тіла, і ти нічого не можеш з цим вдіяти. Я навіть не міг ходити зігнувшись, бо камера була п’ять кроків завширшки. За все обладнання я отримав матрац, в якому роїлися паразити, і відро на нечистоти.

– Боже, яке жахливе місце! – вигукнула жінка. – Як в таких умовах утримати шляхтича?!

– Мені ще пощастило. Тих, хто повинен зникнути назавжди, замикають в позії.

– Що це таке?

– Дірки в землі, глибокі, як колодязі, в яких кишать щури, і засуджений може втопитися під час припливу в лагуні. Моя в'язниця була на горищі палацу. Знак того, що після відбуття покарання я маю шанс повернутися у світ.

– Які звинувачення висунули тобі у суді?

– Ніяких, процесу не було. Мені ніхто не представив причини, згідно яких я був ув'язнений. Цілими днями я думав про минуле, про кожне обличчя і вчинок, які я зробив, шукаючи причини свого падіння. Для мене вже було очевидно, що я чимось образив когось впливового у Венеції.

– Господи, яке жахливе місце! – вигукнула вона. – Як в таких умовах утримати дворянина?!

– Мені все одно пощастило. Ті, хто повинен зникнути назавжди, замкнені в підвішеному стані.

– Що це?

– Дірки в землі, глибокі,