Читати книгу - "Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю"

Вони рекламують те, що хочуть їхні споживачі, ще до того, як вони зрозуміють це. Статистика визначає історію. У 2013 році дослідження центру Pew Research показали, що мами й тати переживають приблизно однаковий рівень стресу. Дослідники прийшли до такого висновку: «Ролі мам і татів сходяться в одній точці, коли вони урівноважують роботу та сім’ю». Мами досі проводять{222} більше часу зі своїми дітьми, ніж тати. Проте майже половина з опитаних татів хотіли би більше часу проводити зі своїми дітьми, на противагу 1/5 матерів.

Розширення вибору для всіх чоловіків

Усе налагоджується. Немає нічого дивного в ідеї, що батьки — такі ж доглядальники, як і матері, повинні мати такі ж можливості, які є у матерів і заслуговувати на рівне визнання їхньої компетентності. Проте для тат це тільки початок. Чоловіки (усі чоловіки) потребують і заслуговують на подібну революцію у своєму житті та обставини, які досвідчили більшість жінок в Америці та в інших частинах світу з кінця 1950-х.

З другого боку, не так уже й складно знайти ознаки змін. Письменник та співзасновник Інституту батьківства Джек О’Саліван написав у 2013 році, що хоча дискусії про чоловіків часто «вкрай негативні», вони насправді на межі «надзвичайної трансформації». Як жінки, чоловіки «із запізненням тікають від того, що ми зараз визнаємо гендерними обмеженнями. Багато хто з нас радий з того, що зростає взаємодія татів з дітьми... Ми змінюємо стосунки з жінками та один з одним». Організації як Good Men Project, медіа-компанія та соціальна платформа, яка представляє себе як «уявлення{223} про те, як повинна виглядати освічена мужність у ХХІ столітті», заохочують до нової дискусії.

Найпоетичніший опис зміни поняття материнства я почула від випускниці Дартмута, Бесті Бері’87, яка агітувала своїх одногрупниць. Вона описала у книжці враження про їхнє 25-те возз’єднання. Бесті зазначила, що чоловіки Дартмута «почали відчувати тиск з усіх сторін{224} й поволі стали обіцяти більше також. Можливо, трохи із запізненням для них, але більше немає натяків, що їм можна доручати лише сірі фланелеві костюми та емоційний рівень Джона Уейна, а батьківство проявляється лише за рахунок кількох кинутих м’ячів та спізнення на шкільні вистави».

Я дійшла висновку, що потрібно більше можливостей вибору не в моєму професійному житті чи у спробі просування жінок у світі, але в ролі матері двох синів. Я зрозуміла, що більшість американських мам ХХІ століття виховують своїх доньок, відкриваючи перед ними багато доріг, але не роблять цього для своїх синів.

Принаймні протягом двадцяти років ми розповідаємо дівчатам: «Ви можете робити все, що роблять хлопці, а також те, що традиційно роблять дівчата. Ви можете бути мамами, доньками, сестрами, дружинами та будь-ким у професійному плані. Насправді ви — частина історичної справи, у якій потрібно ще зламати чимало стереотипів».

Виховуйте дітей з ціллю, почуттям власної причетності та спостерігайте, як вони розвиваються. Наприклад, діти іммігрантів часто ростуть з метою виправдати надії своїх батьків у новій країні, що пропонує можливості та перспективи, яких не буде у старості. Дівчата і молоді жінки досі залишилися іммігрантками по світу, де керують і домінують чоловіки. Перед ними весь світ, щоб завойовувати, їх осуджують за те, що вони випереджають хлопчиків у молодшій школі, старшій школі та в коледжі, і щоб досягти успіху, їм необхідно вийти за межі.

Протилежне ми говоримо своїм синам. Білі батьки середнього класу очікують від своїх синів, що ті досягнуть професійного успіху, але не вбачають особливого досягнення, якщо їхні успіхи стосуються того, що традиційно ми очікуємо від дівчат. Вони не робитимуть із цього історію, лише повторюватимуть, ледь надихаючи або мотивуючи. Крім того, хлопцям все одно традиційно втовкмачують, що є мужнім, а що — ні. Якось один із чоловіків, з яким я працювала в New America, висловився: «Моя донька може йти{225} в парк у джинсах, валятися у болоті, штурхати інших дітей... і ніхто не відреагує. Зате, якщо мій син прийде до школи з намальованими нігтями... то клас його відкине».

Через нашу несказану, але реальну точку зору, що доглядати — це не чоловіча справа, ми самі підтримуємо обмежену кількість варіантів для наших синів. Ми продовжуємо їм говорити, що вони покликані бути годувальниками. Їхні дружини теж можуть бути годувальницями, проте я цілком упевнена, що деякі мами й, можливо, тати переконують своїх синів, що бути батьком на увесь робочий день чи на його частину або бути доглядальником — це таке ж право вибору, яким володіють і дівчата також.

У той же час принаймні серед білих батьків середнього класу, очікування щодо хлопчиків у порівнянні з очікуваннями щодо дівчат різко змінилися. Чимало феміністок — матерів, у яких є сини, живуть у розділеному всесвіті.

У професійній сфері ми досі живемо переважно у чоловічому світі, особливо, коли досягаємо висот. Ми вчимо молодих жінок пробиватися, керувати, виголошувати промови, просуватися вперед. Але вдома ми зустрічаємося з іншим гендерним балансом: рівномірне виховання дівчат і, як зазначають чимало книжок та статей для батьків, «криза хлопців». Майкл Кіммел, автор книжки «Батьківство в Америці», резюмує проблему: «Кількість дівчат у коледжах перевищує кількість хлопців{226} (близько 60 % студентів-першокурсників у 2013 році — дівчата), вони переважають також у досягненнях (дівчата наздогнали хлопців по математиці й набагато випереджають з англійської та літератури) та поведінці (хлопці більш стримані, менш дієві, у них частіше діагностують синдром порушення активності та уваги, а також вони схильні до бійок)».

Стає дедалі більше наукової та популярної літератури та усвідомлення серед батьків про те, чому ми бачимо ці закономірності і що нам робити з вихованням хлопців. У Принстоні у нас є батьківська група для мам синів. І я мала незліченну кількість розмов з іншими батьками, де хтось розповідав: «Мої діти самі прокидаються вранці» або «У моєї дитини 15 позашкільних занять і вона з усіма справляється», на що інші батьки реагують: «У вас дівчатка, чи не так?». Ми жінки, які так несамовито боролися, щоб уникати будь-яких дискусій щодо цілковитих відмінностей з повагою до чоловіків та жінок, відкрито обговорюємо їх з повагою до хлопців та дівчат.

Я часто розповідаю випадок про моє збентеження та легкий переляк, коли мій старший син, навчаючись у початковій школі, спокійно виголосив, що «дівчата розумніші за хлопців», а тому нам не слід очікувати, що він буде серед найкращих учнів свого класу. Феміністка в мені зааплодувала прогресові, який ми досягли в епоху, коли дівчата