Читати книгу - "МарІуполь. Як ми виживали... Хроніка війни., Олександр Зоря-Заря, Ольга Заря"

Гірке почуття несправедливості і безпорадності охопило нас. Шум піднімати було небезпечно. Ми рушили далі, в мовчанні, сприймаючи нелегку долю, як сумнівну користь для душі.

16:25.

Від Токмака від'їхали на 20-25 кілометрів, і двигун нашої машини раптово затихнув. Склалося враження, що машина, як поранений звір, втратила всю свою міць. Спускаючись вниз схилом, ми ще могли рухатися, але підйом виявився нездоланним. Машина заводиться, але при натисканні на педаль газу – глухне. Боже, що робити? Повз нас проминають машини, не залишаючи й тіні надії.

Тяга́р обійма́є нас на ходу́…

Чи впли́не на путь? Чи не впли́не?

І страх, і наді́я по́руч іду́ть,

нена́че спорі́днені ті́ні.

16:30.

На дорогу виходять дружина й невістка з Миланою на руках. Зупиняється молоковоз. Водій сказав, що зараз повертає в село, але дав нам трос у вигляді звичайної скрученої мотузки з гачками. Дякую!

16:35.

Зупинився позашляховик Мерседес. За кермом була пані. Сказала, що дуже поспішає. Але нас взяла на буксир і помчала на підйом зі швидкістю 100 км/год і більше. Мотузковий трос натягнувся як струна. Слава Богу, що не луснув.

Кожен момент здавалося, що все може зупинитися, але допомога приходить несподівано.

16:45.

Ми вже на блокпості на в'їзді у Василівку. Пані нас відчепила, сказавши, що далі з нами їхати не може, і взагалі у неї двигун перегрівається. Ми й за доставку сюди їй дуже вдячні! Дякуємо!

Рівною поверхнею дороги двигун нашої машини з автоматичною коробкою передач ще тягне, але варто натиснути на педаль газу – глухне. Нас дотягнуло до блокпоста, після якого ми з'їхали на узбіччя.

Пошук допомоги перетворюється на невпинний виклик.

17:00.

Знову шукаємо допомогу. Машини зупиняються і їдуть. Зупинився позашляховик Лексус. За кермом - пані. Дивлячись на дружину і невістку з Миланою, і вислухавши доводи Дмитра, вона взяла нас на буксир.

17:10.

На виїзді з Василівки – величезна черга. Кажуть, що нікого не випускають; що позавчора людей тримали добу. Чекаємо в машині, прив'язані тросом до Лексуса.

Немо́вби серпа́нком зав’я́зані о́чі…

Що бу́де? Як бу́де? Коли́?

Безси́лля і міць оточи́ли водно́час,

на се́рці триво́га бурли́ть.

Очікування та невизначеність нависли над нами, як важка хмара.

17:30.

Машини, що стояли попереду, почали розвертатися. Хтось сказав, що будуть пропускати в іншому місці. Ми, розвертаючись, наїхали на трос і порвали його. Діма з Валиком якось його зв'язали. Поки зв'язували, машини знову розвернулися назад. І ми слідом за ними. Знову стоїмо в тій же черзі, очікуючи дозволу на виїзд.

Відчуття безвиході та невизначеності охоплює нас все більше.

18:30.

Нарешті, є дозвіл! Під’їхали до блокпоста на виїзді з Василівки. Звична вже перевірка, контроль, огляди. Це, мабуть, останній блокпост "асвабадітєлєй". Далі прямої дороги немає, бо міст зруйновано. Об’їзд бездоріжжям, крізь якісь пагорби і яри з накатаною вантажівками колією. Машина постійно треться днищем об землю.

18:45.

Зупинка. Усі стоять. Сказали всім вимкнути фари. Очевидно, для безпеки. Казали, що на цій дорозі після блокпоста іноді б'ють із мінометів навздогін у спину. Були загиблі і постраждалі. На цій дорозі нещодавно постраждав і зараз лежить у лікарні в Запоріжжі знайомий Валика.

Кожен момент був насичений напругою та страхом, але ми рухаємося вперед.

19:30.

Рушили потихеньку. Попереду крутий підйом бездоріжжям. Лексус із труднощами тягне нашу завантажену машину. Боїмося за трос. Усі вийшли з машини. Хлопці підштовхнули, і я за кермом без пасажирів рушив угору за Лексусом. Сини, дружина, невістка з Миланою на руках бігли вгору за машинами, зупиняючись і не встигаючи.

19:45.

В'їхали на пагорб. Зупинилися. Дякую пані з Лексуса за терпіння. Наша машина вже виявилася останньою, що замикає колону. Тільки один ВАЗ 2109 то виїжджав уперед по ярах, то зупинявся і пропускав нас (у тій машині гріється двигун, і вони зупинялися, чекали, коли він охолоне, потім заводилися і їхали знову).

Страх та надія йдуть поруч, як нерозлучні тіні.

20:00.

До машини добрався по горах тільки Діма. Сказав, що втомлених дертися вгору маму і Настю з Миланою (Валик сів із ними) підібрали в машину українські військові, повезли іншою дорогою і мусять доставити їх до магазину на шляху проходження нашої колони. Я стривожився: які військові? Яка машина? Яка інша дорога? Де наші рідні? Зателефонувати не можна. Усі, виходячи з машини, свої телефони залишили на задньому сидінні. Єдине, що заспокоювало, що військові говорили українською мовою.

У нас із Дімою вибору немає, їдемо на буксирі далі. Проїхали, ще раз, повз ВАЗ 2109, що зупинився остигати в черговий раз…

20:15.

Різке гальмування. Я педаль гальма втиснув у підлогу машини, але не допомогло. "Цілуємо" Лексус, який був різко зупинений українськими військовими. О! Відкриваються двері, і в машину сідають усі наші на чолі з Миланою. Дізнаємося, що до них втомлених, які ледве пересували ноги в гору, під'їхали українські військові і запропонували допомогу. Моя дружина запитала: "А ви наші?" Їй відповіли: "А ви що не чуєте якою мовою ми розмовляємо?". Наші зраділи. Військові довезли їх іншою дорогою до посту біля магазину і передали іншим військовим, сказавши тим, щоб не проґавили Лексус з машиною на буксирі, в яку і треба всіх посадити. Як результат, і стався цей «поцілунок» нашої машини з Лексусом.