Читати книгу - "Наші обіцянки, Ана Маіс"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Схоже, в когось сьогодні поганий день. Я зрозуміла це по тому, як сильно гримнули вхідні двері офісної будівлі. Кинувши погляд через плече, я широко розплющила очі, коли побачила хто, з самого ранку намагався рознести вхідні двері. Оля стояла біля проходу смикаючи парасольку в спробах її скласти. Низ її штанів був заляпаний гряззю, а волосся мокрим.
— Що з тобою? — обережно запитала я, коли підійшла до неї.
Вона різко підняла на мене погляд, від чого я відсахнулася. Я ніколи раніше не бачила її такою розлюченою, як сьогодні. Як би це було можливо в неї напевно б з вух йшов пар.
— Ох… Я тобі зараз розкажу що сталось! — обурено сказала дівчина. — Я думала, що сьогоднішній день вже нічого не зіпсує. Зранку я змирилась з дощем, і тим як вітер вивертав мою парасолю, коли йшла до зупинки. Але мій терпець урвався, коли якийсь козел на швидкості проїхав біля мене, і обприскав мій одяг брудом.
— Це жахливо… — пробурмотіла я, щоб хоч якось її підтримати.
Оля зупинилась, окидаючи поглядом брудні плями та похитала головою.
— Гаразд. — сказала вона вже спокійним тоном. — Мені потрібно заспокоїтись. Зроблю це водночас коли приводитиму себе в порядок.
— Мені піти з тобою?
Я не хотіла залишати подругу саму, і вирішила запропонувати їй свою допомогу. Хоч знала, що зараз їй краще було б побути одній.
— Я сама справлюсь. — відповіла вона, і швидкими кроками попрямувала до вбиральні.
Я зітхнула та підняла погляд вверх слідкуючи як бігають цифри. Чотири… Три… Два… Коли засвітився перший поверх, переді мною розсунулись двері ліфта, і я зайшла всередину. За мною зайшли ще декілька малознайомих мені людей, адже в будівлі знаходився не тільки наш офіс.
Знявши піджак я сіла за стіл та відкрила кришку ноутбука. На пошті вже появилось декілька робочих листів. Я прокрутила мишкою в самий кінець, і почала з найпершого.
— Я тебе не відволікаю? — почула я біля себе жіночий голос, і відірвала свій погляд від екрану ноутбука.
Я не подала виду, але все ж здивувалася появі Давидової помічниці. Вона рідко сюди заходила.
— Ні. Ти щось хотіла? — люб’язно запитала її.
— Давид просив, щоб ти зайшла до його кабінету, — промовила Ліза.
Я мовчки кивнула та піднялась зі стільця, бо іншого виходу в мене не було. Виглядало б дивно якби я почала шукати відмовки лише для того, щоб не піти до його кабінету. Тим паче коли всі думали, що ми закохані.
Я пішла слідом за нею, потираючи долоні. Я не повинна була так нервувати. Але я ніяк не могла приборкати власне серцебиття.
Дійшовши до дверей кабінету я здивувалась своїй винахідливості, бо коли ми йшли сюди я вигадала на мою думку чудовий план. Він полягав у тому, щоб він першим почав розмову у цьому напрямку. Тільки питання полягало в тому, як саме я повинна підштовхнути його до цього.
Я легенько постукала у двері, і після короткого «заходьте» увійшла всередину. Давид сидів за своїм столом, переглядаючи документи.
— Ти мене кликав, — сказала я.
Він повільно відклав папери та підняв на мене очі, зустрічаючись зі мною поглядом. Його обличчя не видавало жодних емоцій, тому я навіть не могла здогадуватись, що він думає або що мене чекає.
— Підійди ближче. — його тон був різким та суворим.
Я відійшла від дверей, зробивши декілька маленьких кроків. Вони були невпевнені та обережні, бо мені було лячно підходити до нього надто близько.
— Ближче. — знову прогримів він своїм грубим голосом.
Я набрала в груди повітря, і зробила ще декілька кроків. Напевно, цього було достатньо, бо він більше нічого не казав.
Давид різко зірвався з місця та рушив у мою сторону. Затамувавши подих я міцно заплющила очі, слухаючи, як б’ється моє серце. Але його перебив звук клацання замка.
Я шоковано розплющила очі та гнівним поглядом глянула його в спину.
— Для чого ти замикаєш двері?! — сердито запитала.
— Щоб ти більше не змогла від мене втекти, — сухо відповів він та плавними кроками підійшов, зупиняючись навпроти мене. — Ти думала, що я не помічаю, як ти уникаєш мене або придумуєш відмовки, щоб не залишитись зі мною наодинці? Я все це помічаю, Алісо.
Я опустила погляд вниз, приховуючи збентеження.
— І твоя тодішня відмовка була абсурдною. — продовжив він. — Влада тоді не могло бути в офісі, тому що він був на зустрічі з партнерами.
Мої очі різко відірвалися від підлоги, і я відхилила голову, зазираючи у карі очі Давида. Як я могла забути, що йому все відомо…
— Чого ти від мене хочеш? — спитала я, склавши руки на грудях.
— Поговорити. — зітхнув він, і глянув кудись вбік. — Я хочу почути, що твориться в твоїй голівці, і чого ти добиваєшся.
Ти мені подобаєшся, і — це мене лякає. Це не повинно було зайти так далеко… — подумала я, але не промовила це вголос.
— Я не хочу розмовляти. — промовила я, і різко повернувшись на носочках попрямувала до виходу з кабінету.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Наші обіцянки, Ана Маіс», після закриття браузера.